?

Log in

No account? Create an account
eshkilev's Journal
 
[Most Recent Entries] [Calendar View] [Friends]

Below are the 17 most recent journal entries recorded in eshkilev's LiveJournal:

Monday, July 25th, 2011
10:09 pm
Масонський проект «Україна»
Володимир Єшкілєв

Масонський проект «Україна»


Серпень 2006. Одеса. Спекотний купол неба нависає над парасолями приморського кафе. Засмаглі до найтемніших відтінків горіхової палітури, наші дівчата пітніють, сміються й раз-у-раз заглядають до пащі мобільника-жабки. Там смішні приколи. Тим часом бородатий, персоподібний – така собі копія плакатного шейха, тільки замість зеленої чалми в нього біла панамка – мій співрозмовник раптом відривається від зафарбованого віскариком льоду у склянці. Він озирається на широку портову панораму й каже мені: «Володимире (він завжди називає мене повним ім’ям, без скорочень та фамільярностей), чим далі живу, тим більше переконуюся, що Україна стала одним із найвдаліших масонських проектів. Одним з найвдаліших, Володимире».

Я ввічливо посміхаюся цій заяві. Я вже не вперше чую це припущення. Яке ледь не вороже звичайному мисленню пересічних обивателів країни У. Мисленню поісториченому, напруженому, народолюбному, хутороцентричному, волаючому до простої та зрозумілої справедливості. Припущення, що не підкріплене вагомими арґументами. Принаймні, мені невідомі такі вагомі арґументи. Я навіть даю собі слово, що після повернення до Франківська, до рідного компутера та бібліотеки, дам собі роботу дослідити це питання й щось таке написати. Й ось тепер я виконую адресовану призабутим боргам (чи то призабутим богам) обіцянку. Обіцянку, так невперто народжену під розжареним небом. Між гарячими тілами засмішених темногоріхових одеситок.

Орлик-молодший

...Відомий реформатор європейського масонства ХVIII століття, член багатьох вищих вільномулярських керівних структур -- орденських капітулів (Фенікса, Кароліни, Св.Якоба та інших) німецький націонал-романтик Йоган Гердер, у кращих традиціях тої синтетичної доби, пов’язував національне відродження Німеччини з національним пробудженням слов’янських народів. Високоповажаний каменяр не обійшов пророчою увагою України. Гердер писав у часи революційного присмерку куртуазної епохи (коли на наших пісках ще все спало, а майбутній майстер ложі «Любов до Істини» Іван Котляревський ще й не сідав за віршоване плетиво «Енеїди»):

«Україна стане новою Грецією. Чудове небо над головою цього народу, його весела вдача, музичність, родючість його земель і т. д. – усе це коли-небудь прокинеться. З багатьох малих диких народів, якими були колись-то і греки, виникне цивілізована нація. Її кордони будуть простягатись до Чорного моря і звідти по всьому світу. Угорщина, усі її народи, частина Польщі та Росії стануть причетними до цієї нової культури».

Отже, незаперечним фактом є те, що майбутня незалежна «цивілізована Україна» хвилювала уяву масонських лідерів Європи. Хвилювала ще за ціле століття до Шевченка й кирило-мефодіївців.

За легендою, ідею майбутнього незалежного статусу України до обговорення на роботах європейських лож впровадив гетьманич Жорж (Грицько) Орлик, який на самому світанку франкмасонства у Франції (десь між 1723 і 1732 роками) був прийнятий до системи Регулярного Послуху у «шотландській обрядності». Саме там, у французьких ложах, в середовищі найвищої аристократії лотарінгських та орлеанських гербів, творилася велика європейська політика гламурного та піратського вісімнадцятого століття. Росія ж у ті часи була ворожою для правлячої французької верхівки східною імперією. Й залишалася такою за малим винятком ще більш як півтора століття, аж до 1891 року, коли цар Олександр ІІІ приїхав до Парижу робити Антанту.

Тому все, що могло послабити або ж уразити Росію, знаходило співчуття та позитивний відгук в салонах герцога Конті та графа Брол’ї. Саме ці верховні масони керували зовнішньою політикою королівства від імені Найхристияннішого монарха Людовіка П’ятнадцятого. Знайшлося місце в політичних схемах французів й для авантюрного сина Пилипа Орлика.

Грицько марив гетьманською булавою. Його високородні друзі, «муляри» з аристократичних масонських «робітень», граф Ястржембський та віконт Аніс-Маріс на салонних збіговиськах рекомендували його не інакше, як «законним гетьманом Великої Сарматії та Украйни». Особиста гадалка баронеси де Сан-Перґе та родинний астролог герцога Ангулемського пророчили сину Пилипа корону «принців Рутенії» під протекторатом Людовіка, короля Франції та Єрусалиму. Він вірив у містичне «виконання часів». Звістка про смерть Анни Іоаннівни (1740), останньої прямої спадкоємиці Дому Романових, породила в Орликів ілюзії скорого краху Імперії. Вони не вірили, що онуки бородатих бояр і диких татарських мурз терпітимуть владу тодішнього Браушенвейгського Дому (1) – збіговиська малокровних паркетних княжичів та косооких принцес з лесбійськими нахилами.

Вони помилилися, але такі помилки не підпадають під осуд нащадків. Нам важко уявити, яким переконливим був погляд великих чорних очей родинного астролога герцога Ангулемського. Яка безодня майбутнього стромила крізь ці тосканські очі. Крізь антрацитові й табличні очі Вічної темряви.

...Гетьманич неодноразово «під прикриттям» навідував Україну. Ці таємні подорожі мали на меті вияснити спроможність українського козацтва у «час Х» виступити проти Петербурґу. В Парижі готували всеєвропейську війну. Турція втрачала Кубань і Крим. Султан був готовий стати знаряддям в руках великих держав. Від козаків у цих «розпонятках» дещо залежало. Як оповідає засвідчена історія, у серпні 1734 року російській фельдмаршал Мініх наказав військовій контррозвідці захопити Орлика-молодшого як небезпечного турецького шпигуна.
Фельдмаршал мав ставку у Глухові. Там він приймав вивідувачів і чорнокнижників. Між наметами старших офіцерів Південної армії палали військово-польові пентаграми. Столітня бабка Орися (жалування якої дорівнювало платні бригадного генерала) випробовувала свої «настоянки правди» на полонених. Полонені годинами говорили, говорили, говорили й помирали серед останніх – вже сміттєвих та непотрібних конррозвідці -- галюцінацій.
Особистий кат Мініха Кюстер слідкував за точністю записів їхніх марень. Підполковник Анан’їн перекладав ці плутані одкровення на сонячну мову розвідувальних доповідей. Одної глупої ночі (хмари з полотен Куїнджі, схлипи покриток і п’яні співи дяків по селах) хтось із орликових осавулів почав марити назвами містечок і сел Волоського шляху.

Відьма послала за Кюстером.

Кюстер викликав Анан’їна.

...В районі Південного Бугу Орлика-молодшого і його людей наздогнав й оточив загін росіян під орудою полковника Джеймса Кейта, шотландця за походженням, регулярного масона (Мальтійська ложа «Атлантус», третій градус). Становище гетьманича було безнадійним. До турецької фортеці було ще кілька кілометрів. Під прицілом російських мушкетів він викрикнув таємний масонський «заклик відчаю»: «До мене, діти удови!»

Зачувши ці слова, Кейт наказав опустити рушниці й під’їхав до Орлика. Той повідомив капітанові, що везе таємну масонську переписку між петербурґськими, краківськими та паризькими ложами. За законами ордену вільних мулярів (відповідно, за правилами честі європейської шляхти) офіцерська присяга Кейта на вірність російській імператриці була нижчою за масонську клятву, що вимагала за будь-яких обставин рятувати братів по ордену. І Кейт відпустив Орлика, врятувавши життя йому та його супутникам. Незважаючи на цю пригоду у тому ж році Кейт став генералом російської армії.

Я намагаюся уявити цю сцену. Кейт у зелено-червоному мундирі мініхової армії. Тупі обвітрені мужні обличчя солдат і козаків. Гетьманич з трикутним знаком під сірим жупаном. Рушниці із запальними коліщатками. Білка на дереві. Оріон на східньому обрії українського неба.

Не уявляю.

Авантюрники

Ще один «україно-масонський» епізод часів Куртуазної доби пов’язаний з відомими у європейській історії іменами двох видатних авантюристів: графа Каліостро (2) та Садик-паши (так називали в Туреччині польського емігранта, революціонера та мандрівника середини дев’ятнадцятого століття М.Чайковського).

Почнемо з останнього, адже саме він виступає в ролі оповідача означеного епізоду. Саме він повідомляє сенсаційні подробиці щодо існування самобутнього українського ритуалу «Великого Скіфа».

Чайковський, герой польського визвольного повстання 1830-1831 років, після придушення повстанців військами Миколая І, емігрував до Османської Порти. Султан відмовився видати його Росії. Натомість – за рекомендаціями респектних англійців зі стамбульського посольства Її Величності (одночасно носіїв високих вільномулярських градусів, що, зрозуміло, є чистою випадковістю, ага) -- правитель Порти взяв його на військову службу. Так Чайковський перетворився на Садик-пашу. Він брав участь у Кримській війні 1853—1856 рр., мав безліч пригод й написав мемуари.

Російською мовою ці вельми цікаві спогади, під назвою «Заметки и воспоминания», вийшли в грудневій книжці часопису «Русская старина» від 1904 року. Книжка тепер є бібліографічною рідкістю. Ще більшою рідкістю є брошюра, що вийшла у Кракові у 1906 році, в якій анонімний автор (N.N.) стверджує, що редакція «Русской старины» не занесла до публікації частину оригінального текста мемуарів, де йдеться про політичні проекти Чайковського, які на ціле століття випередили час. Які, додамо ми, й натепер не втратили політико-символічної актуальності.

Сучасники та історики свідчать, що Садик-паша вважався для своє доби великим оригіналом. Серед іншого, він був переконаним, що політично та військово протистояти Російській імперії його рідна Польща зможе лише в державному союзі з відновленою під гетьманськими бунчуками незалежною Україною (зокрема див. Тарле Е.В. Крымская война., Собрание сочинений в 12 томах, т.8-9). В ненадрукованій частині мемуарів Садик-паша розглядає різні проекти польсько-української державності. Серед іншого згадується «проект графа Дж. Бальзамо (Каліостро)».

За свідченням Садик-паши, Каліостро, перебуваючи в Україні у 1789-1790 роках, склав для місцевих вільних мулярів, що підпільно протистояли монархії Романових, проект «Республіки світла» -- польсько-української федеративної держави (унії), таємним урядом якої мали стати тамплієрські ложі Суворого Чину (3), засновані подільським шляхтичем графом Т.Грабянкою у власних маєтках – у селах Сутківці, тепер Ярмолинецького р-ну (1775), та Остапівці, тепер Городоцького р-ну (1788) (див. Ходоровський М. Масонство і Україна, Київ. – 2004, с.93).

Саме в Сутківцях жив деякий час таємничий Верховний Маґістр Каліостро, Верховний Ієрофант Мемфісу 96 градусу. Для Грабянки він видобував «філософський камінь» та еліксир вічної молодості, а також на прохання графа розробив для майбутніх українських лож особливий ритуал «Непереможного Скіфського Сонця» (інша назва: «Великий Царський ритуал Атаґарзіса – Великого Скіфа») у 14 градусах (4). За деякими поважними свідченнями, насьогодні в цьому ритуалі успішно та плідно працюють чотири Капітулярні Філософські ложі українських вільних мулярів. В епоху Садик-паши таких лож було більше 20 (про перебування Каліостро в Сутківцях див. Bakounine T. Le repertore biographique des francs-macons russes. – Paris. – 1967).

Можливо, Садик-Чайковський був пов’язаний з містичною традицією ритуалу «Великого Скіфа». Він повідомляє, що читав Конституцію «Республіки світла» написану рукою самого Каліостро французькою мовою. Він також повідомляє, що цей документ є найбільшою та найшанованішою святинею Великої Ложі ритуалу Великого Скіфа і під час ритуальних праць перебуває на престолі достойника, що має найвищий 14 градус з особливим титулом «Обраного Великого князя і Митрофорного Суверена Скіфії». Окрім цієї святині на престолі Суверена знаходилися, за свідченням Садик-паши, Великий патент з особистим підписом та повним титулом Каліостро та загадкова Святиня, добута з давнього кургану і викуплена у «чорних археологів» ХІХ століття Четвертим Митрофорним Сувереном Іваном (Яном) Пійотровським. Святиня була золотою і мала на собі «таємничі написи».

З певних історичних натяків ми дізнаємося, що до ритуалу Великого Скіфа мали відношення дві видатні персони Російської Імперії – друг родини гетьмана Разумовського дипломат В.Томара і Микола Васильович Рєпнін, нащадок Рюриковичів Чернігівської лінії, державний діяч і кандидат в гетьмани України в перші (досить ліберальні й багатообіцяючі) роки царювання Олександра І. Останній був посвяченим у вищий (можливо Дванадцятий) ступінь Великого Скіфу, що відповідає 30 градусу Шотландського обряду (5).

Тепер неважко зрозуміти політичні цілі «великоскифів». Судячи з усього, вони сподівалися на відновлення автономного Українського Гетьманату в складі Імперії, як першого кроку до Каліострової Республіки світла. Кандидатів на гетьманську булаву було, як здається, двоє. М.В.Рєпнін (аристократ з роду, вищого за Романових) та міністр народної освіти Імперії (у 1810—1816 рр) Олексій Кирилович Розумовський, син гетьмана Кирила Розумовського. Обидва були ще за часи Катерини ІІ посвячені у найвищі градуси Єлагінського масонства.

Є підстави вважати, що «проект Каліостро» став першим окультно-політичним проектом української Незалежності й, на відміну від проектів масонів-мазепинців середини вісімнадцятого століття, не згинув у віках. Не забувся, не загубився, не виродився у забавки самозванців і дурисвітів.

Жерці

Він став одною з найбільших таємниць українського масонства. Збережений як Традиція і відновлений у пострадянські часи величний та сповнений самобутньої містики «Царський ритуал Атаґарзіса – Великого Скіфа» у 14 градусах. Навіть при побіжному знайомстві з цим витвором Преподобного Бальзамо та з історією його збереження в Україні, дослідника охоплює захват. 217 років відділяють нас від того літа, коли у затінку буколічних вишень і в’язів помістя графа Грабянки народився один з найкрасивіших й найориґінальніших обрядів гностичного чину.

Найтяжчою для охоронців обрядності стала, безумовно, епоха комуністичного терору, коли огидна репресивна машинерія більшовиків знищувала все, пов’язане з окультними орденами та вільномулярськими згромадженнями. Масонські, тамплієрівські та розенкройцерівські мартирологи тої доби містять тисячі імен замордованих командорів, лицарів, учнів, майстрів, інспекторів, наглядачів, передстоятелів й просто порядних людей, що ризикнули взяти для збереження архіви і бібліотеки, атрибутику і священні тексти східноєвропейських гностиків.

У 1930 році, після арестів в Москві членів розенкройцерівського «Ордена Світла» (групи нерегулярного, але навдивовиж активного та харизматичного містика-розенкройцера А.А.Солоновича. Див. Тайные ордены в Советской России. Тамплиеры и розенкрейцеры / А.Л.Никитин. – М.: Вече, 2006, с. 285) слідчою групою ОГПУ були встановлені регулярні зв’язки з «Орденом Світла» одного з преподібних «охоронців ритуалу Великого Скіфа» київського лікаря-педіатра Олександра Криштофовича-Аліна. На його дачі у Чабанах у липні 1931 року гепеушники (здається, під орудою «старшого уповноваженого» Міхала Бачі, сина страченого у 1919 році трансільванського комуніста та переконаного прихильника злизування кокаїну з довгих самшитових паличок) знайшли частину архіву П’ятої ложі «Царського ритуалу Атаґарсіса», яка містила повний опис ритуалів від 1 градусу до 9, списки членів ложі з 1910 року та окремі протоколи «праць» в нижчих градусах, що відбувалися не тільки до революції, але й в першій половині 20-х років. Що автоматично тягло за собою звинувачення в «антирадянській діяльності». Серед документів, згідно деяких свідчень, були також перґаментні стародавні дипломи Достойних Лож «Великого Скіфа» кінця вісімнадцятого – початку дев’ятнадцятого століття, споряджені печатками і підписами Суверенів тої епохи.

Ці унікальні архіви й досі не знайдені. Можливо вони загинули під час невдалої евакуації спецархівів київських каральних органів у вересні 1941 року. Архіви спалив загін енкаведистів на березі Сули, коли німецькі мотоциклісти оточили колону «полуторок», що відірвалася від кілометрового обозу вже приреченого Кирпоносівського штабу. Можливо вони потрапили в руки спецслужб інших держав. Збереглися лише випадкові папери.

Автор цього допису на власні очі бачив рукописну копію «ритуальної схеми» ложі, зроблену під час слідства кимось із співробітників відомства наркома Ягоди (документ зберігається в приватній колекції). Особливий інтерес являють зафіксовані чекістами назви «ступенів посвячення», які містять чітки вказівки на українську Традицію ритуалу «Великого Скіфа».

Перший ступінь іменується традиційно для каліострівських обрядів zelator – ревнитель. Але вже Другий ступінь має назву solevar (tchumak) – чумак-солевар. Як відомо, у давніх традиціях Причорномор’я сіль була священною речовиною сонячних культів. Звідси й назва, що веде походження від спільного для кількох мов індоєвропейського кореня sol(is) – Сонце. Відповідно, чумаки в цій традиції сприймалися як «люди Сонця», солевари. Варто також згадати, що головними містеріями в Другому ступені масонського Старовинного й Прийнятого Шотланського обряду є «пізнавальні подорожі». Не буде помилкою вважати, що мандроване (циклічне!) життя українських чумаків тут символічно пов’язане з містичними мандрами носіїв каменярського Другого ступеня – масонів-підмайстрів.

Ще промовистішою є назва Третього ступеню обряду «Великого Скіфа» -- kazak. Тут вже немає жодних сумнівів щодо тих традиційних витоків, з котрих Каліостро вичакловував обрядність «Царського ритуалу...». «Казак» в ритуалі «Великого Скіфа» в цілому відповідає символічному градусу «майстра» в Шотландському обряді, а також у шведській масонській системі та в ритуалі «Істинного Мемфісу». На рукописній схемі поряд зі словом kazak видно символ, похожий на логотип «мерседеса» -- трикутна зірка що вписана у коло. Подібні знаки я бачив на стінах печер, де були неолітичні стоянки. Вони переважно супроводжують символи (схематичні фігурки) мисливців, що вийшли на «стежку війни».

Четвертий ступінь (відповідника якому немає в традиційних вільномулярських ієрархіях) Преподобний Граф назвав ataman. Біля цього слова на рукописі також помітний знак – перехрещені лінії і три крапки. Можливо лінії символізують щось на штиб перначів – перехрещених символів атаманської влади. Такі знаки зустрічаються на дверних таґмах в палацах української шляхти та на вензелях гетьманських грамот.

П’ятий і шостий мають назви, відповідно, arkhontis i pontocrator. Ці ступені, можливо, тотожні «перехідним та бічним» масонським градусам «майстер обраний з дев’ятьох» та «майстер, обраний з п’ятнадцяти». Згідно деяких непрямих свідчень, ритуали в ступенях «архонта» і «понтократора» (володаря Понту?) мають мілітарне забарвлення. Серед атрибутики – мечі, рапіри, хоругви та лицарськи герби зі «скіфськими вовками».

Сьомий ступінь також має виразно українську назву «strybogytch» -- стрибожич (стрибогич). Інша назва «Обраний Скіф перед Ранковим Сонцем». Судячи з усього, відомого нам, цей ступінь є «найнижчим жрецьким». Його носій має право на проведення повних обрядів і таємних посвячень одноосібно (6). «Обрані Скіфи» також, згідно давнього передання, проводили інспекції ритуалів в низових ложах, де «працювали» «скіфи», що були посвяченими у перші ступені. Існують легенди, що носії Сьомого ступеню відбували особливі нічні містерії на одному з найстародавніших святилищ Українського Степу – на Кам’яній Могилі під Мелитополем. Саме там «стрибогичі», після належних приготувань, постів та усамітнень, посвячувалися у Сьомий ступінь при сході ранкового сонця.

Вони стають у вертикальну світлоносну «колону Сили», що виходить з Вівтарного каменя в північній частині археоліта і підноситься до неба. Коли Сила (або видима її складова) перестає «обходити» їхнє тіло і проймає єство майбутнього жерця, інші починають ритуал, згадуючи Велику Матір Ковили та вісімнадцять аватар Морани (7), Темної Богині печер. Знаками посвяченого жерця є бронзова (латунна) пектораль, яка в каліострових містеріях зазвичай називається magaegregoris та білий плащ з нашитими на плечі червоно-золотими лівобічними свастиками.

Все інше поки що вкрито таємницею.
Яка, щонайпевніше, буде непорушною до нових знахідок.
Або до нових знаків.

ПРИМІТКИ:

1. Брауншвейґський Дім – гілка Дому Вельфів, заснована у 1204 року. Після смерті імператриці Анни Іоаннівни, дочки царя Іоанна П’ятого, російській імператорський престол перейшов до нащадків її племінниці Анни Леопольдівни (1718—1746, дочки великої княжни Катерини Іоаннівни) принцеси Мекленбурґ-Шверинської, яка була пошлюблена з принцем Антоном-Ульріхом Брауншвейґ-Вольфенбюттельським (1714-1776). Таким чином, правляча російська династія стала називатися Мекленбурґ-Брауншвейґ-Романови. Представник цієї лінії Іоанн Шостий був російським імператором у 1740-41 роках.

2. Каліостро – видатний містик вісімнадцятого століття. Справжнє ім’я Джузеппе Бальзамо (?—1795). Учень алхіміка-розенкройцера Алфотаса (Althotas). Був посвячений у масони близько 1771 року у невстановленій ложі у Лондоні. Засновник Єгипетського обряду та його Материнської Паризької ложі. Претендував на здійснення універсальної масонської юрисдикції і був викликаний у 1785 році на Паризький масонський з’їзд для пояснень. Заснував окультну систему «Науку Пірамід», Обряд Великого Скіфа та Обряд Філалетів. Був вбитий у папській в’язниці.

3. Суворий Чин – Обряд Суворого Послушництва (Rite of the Strict Observance) – лицарсько-масонська ритуальна система, заснована Йоганном Готлібом фон Гундом у 1754 році. Фон Гунд стверджував, що у 1742 році був посвячений в Лицарі Ордену Храму (тамплієри) Високими Невідомими. Можливо цими «невідомими» були анонімні Стюарти і Сен-Клери – шотландські аристократи, хранителі тамплієрівської Традиції.

4. Градуси – ступені посвяти в масонських системах. Кількість градусів залежить, зокрема, від ієрархічної складності системи. 14-градусні орденські системи притаманні Обрядам Філософського чину (інша назва – «Капітулярні орденські ступені»), себто спекулятивним згромадженням, що використовують для пізнання світу світу певну символічну Традицію, що апелює до жрецької давнини.

5. 30 градус – Лицар Кадош, «Месник», символічний ступінь в Шотландському Обряді, ритуальні містерії якого пов’язані з помстою за смерть Великого Маґістра Тамплієрів Жака де Моле (1314), вбитого за наказом короля Франції Філіпа Четвертого і Папи Клімента П’ятого.

6. Одноосібне право посвяти – кваліфікаційний ступінь в масонських системах, що базований на «повному знанні символів та напружених й самовідданих пошуках релігійних догм далекої давнини» (за Артуром Уайтом). В Обряді Мемфісу це особливий 43 ступінь (Адепт-інсталятор), в старовиному і Прийнятому Шотландському Обряді освятителем при потребі виступає Великий майстер Великої Ложі.

7. Морана (Морна, Морена) – богиня смерті в індоєвропейських культах, негативна аватара Великої Матері.
Wednesday, July 25th, 2007
10:41 pm
Випадок з професором
Минуло півстоліття з дня смерті відомого в англомовному світі історика і письменника Джорджа Райлі Скотта, автора таких повчальних та актуальних досьогодні книжок, як «Історія півнячих боїв» (1928) та «Сексуальні проблеми у військовий час» (1935). Серед різноманітного доробку цього автора є книга A history of Torture, що нашою мовою – «Історія тортур», написана у 1940 році. Серед розділів цієї, популярної у свій час, монографії знаходимо, зокрема, й главу з інтригуючою назвою «Форми тортур, що застосовуються до тварин».
Скотт повідомляє читачам, що у 1457 році за вбивство п’ятирічної дитини була повішена свиня (кати, певно, намучилися і насміялися, шукаючи шию). У 1474 році у Бале півень за «протиприродний злочин відкладання яйця» був засуджений до спалення біля ганебного стовпа. У 1565 році одного симпатичного і веселого мула визнали винним у сексуальних домаганнях (здається, успішних) до заміжньої жінки. Копитного казанову засудили у Монпел’є на спалення живцем, а через те, що його було одностайно визнано не тільки розбещеним, але й злочинно налаштованим до всього людського племені, мулові перед стратою ще й відрубали усі чотири ноги. У 1557 році у Франції свиню, яка з’їла дитину, засудили до закопування в землю живцем.
Ці епізоди світової історії свідчать, як на мене, що поступове відчуження людини від тваринного світу відбувалося драматично й не без правничих напружень. Але серед усіх тих жахіть, що їх зі смаком та відповідними подробицями наводить письменник Скотт, є й дещо прикольного. Так, до прикладу, він переповідає анекдот, що міститься в антикатолицькому опусі такого собі Дейвіда Ентоні Гейвіна, англійського полеміста першої половини вісімнадцятого століття. Гейвін розповів про таке:
В університеті Сарагоси (Іспанія) у часи короля Карла Другого працював професор Гвадалахара (Guadalaxara), якого студенти любили як болячку в оці. Одного вечора ті злочинні студенти (певно, захланні двійочники з безнадійною кількістю відробок за пропущені заняття) підстерегли професора за містом, у полі, Що він там робив? Дивився на зірки? Вертався напідпитку від юної поселянки?..
Там, в полі, лежала здохла коняка. Труп коняки лиходійні спудеї вительбушили, а в розпороте черево поклали зв’язаного служителя науки. Шкіру ретельно зашили, ззовні залишивши лише голову Гвадалахари – якраз під конячим хвостом. Остання подробиця свідчить про неабиякий цинізм тодішнього студенства.
У безпорадному стані бідолашний професор залишався всю ніч, відганяючи криками та лайкою приблудних псів, які збиралися скоштувати фаршированого вченою плоттю падла. Вранці крики почули селяни, які – що зрозуміло, враховуючи освітній рівень цих побожних трударів -- повтікали у великому страсі від дива черевомовної коняки.
За лічені години звістка про незвичний феномен досягла вулиць і площ Сарагоси. Жінки молилися, чоловіки мобілізовувалися. В ті часи кінця світу очікували щомиті і в дивних подіях та речах вбачали знаки Апокаліпси.
Натовпи городян рушили в поле й теж почули крики нещасного професора. Вони не наважувалися наблизитися до коняки, передбачаючи у феномені ознаки диявольского присуття, а хвіст заважав їм роздивитися голову Гвадалахари. Міська громада відрядила спеціального посланця до найближчого відділку святої інквізиції. Тамтешні експерти зацікавилися неблагодатним феноменом й наказали негайно допровадити вмістилище злої та лайливої сили до їхнього трибуналу.
Там, нарешті, було помічено голову жертви лиходійних спудеїв. Але голова була так вимащена кров’ю й нечистотами, що поважного Гвадалахару фатально не впізнавали. Окрім того, феномен вже був в юрисдикції святої інквизиції, себто – згідно тодішніх «понятій» -- за межами ординарного плину подій та явищ. Не зважаючи на пояснення й застереження професора, святі отці наказали піддати черевомовну худобину тортурам (тут в мене виникає безліч питань до полеміста Гейвіна, але він вже на жодне, на жаль, не може відповісти).
Коли кати почали стягувати на череві коняки мотузки (до феномену було, як здається, застосовано тортури типу pottaro -- улюблені розваги романського середньовіччя, далекі родичі східноєвропейської «диби»), черево луснуло і звідти під ноги трибуналу вивалився високоповажний сіяч знань. «Так парадоксально, -- підводить повчальний підсумок письменник Скотт, -- тортури врятували людину від загибелі». Нам залишається либонь подякувати Богові, що ми живемо не в Сарагосі кінця сімнадцятого століття, а в демократичній державі Україні у столітті ХХІ.
Хоча, з іншого боку, шкода тих часів, коли ще можна було нелюбого прохвесора застромити до конячого падла. Нині вже -- зась. Світ став холоднішим і коректнішим. Три крапки.

Володимир Єшкілєв
10:39 pm
Люки жорстокого світу
«Катя живе у жорстокому світі», -- чую я крізь дрімоту рекламну настанову вікторини «Нє радісь красівой». Ще мить плюс півмиті – і я уві сні. Мені сниться лялька Барбі, яка тримає в тендітних пластмасових рученятах важкий кругляк каналізаційного люку. Іграшкового такого люку, з витонченою дизайнерською імітацією багнюки, бурої плісняви і залишків зеленої фарби.
Від такого екстремального барбі-арту мене знову виштовхує в реальність. Спальна кімната. На екрані телевізора головний персонаж відповідного серіалу – та потвора в окулярах з гросбухом, у яку жорстокі гримери перетворили симпатичну російську акторку Неллі Уварову. Я відвертаюся і мурмочу: «Чому люк, звідки той люк?» Звідки та Барбі, я чомусь не запитую. Ага.
Відвернувся. На ліжку стоїть ноутбук. Посеред екрану мерехтить запитання: «Чому каналізаційні люки круглі?» Оу-вау! Я придивляюся до околиць мерехтіння. Інтернет-ресурс censor.net.ua. Тамтешній форум. Тему каналізаційних люків почав «Бегемот» ще у січні минулого року. За рік – майже тридцять тисяч переглядів, три тисячі з фостиком коментарів. Вірші, присвячені каналізаційним люкам і шахтам, філософські роздуми і приколи на ту саму тему. Оди і мадригали. Це вже навіть не «оу-вау», а ціле «о-о-оу ва-а-ау»!
«Ось чим ви насправді цікавитесь, люди!» -- починаю розуміти я вологу правду життя. Отже, інтерес до примарного існування «підземних жителів» не врізав дуба разом із казковою чорною куркою. Цей інтерес, навпаки, квітне і розквітає (вибачте за тавтологію). Стомлені безглуздям «середнього світу», його мешканці шукають брами до «верхнього» і «нижнього» світів. Брами «верхнього», кажуть втаємничені, десь далеко-високо. Десь у Тібеті.
Зате з брамами «нижнього» жодних проблем – трошки завзяття та уяви і ми, шановне панство, рушаємо шляхами паралельного світу. Того, котрий за круглою чавунною накривкою банального каналізаційного люку. Цей «нижній світ» не такий теплий і зручний як наш. Зате й не такий безглуздий. Там не живуть серіальні «каті». І не проводяться телевікторини. «Матриця» там не «форевер». Там тільки щури і дігери. Себто, найближчий і, можливо, найсмердючіший варіант тої «справжності», якої останні кілька десятиліть декому бракує на стежках «середнього» світу.
Від виборів, серіалів, реприватизацій, «янголів чарлі» і помічних бабок світлан, олен і стефаній до цегляного перехрестя підземних хідників усього вісім метрів. Чотири метри металевої драбини і ще чотири – цементованої рури з написами тридцятирічної давності. Там, на перехресті, наш гід сідає на роздовбаний ящик, закріплює на стіні шахтарську лампу і каже:
«Ось тут і бачили того велетенського щура. Тут він бомжа догризав».
В моєї подруги – живої довгоногої Барбі -- більшають очі. Вона притискається до мене. Заради одного цього притискання я готовий увімкнути додаткові ресурси фантазії і уявити здоровенне щурисько, яке (он за тою залізною діжкою) відгризало волоцюзі кошлату голову. Лилася кров, жахливо ляскав стінами двометровий голий хвіст. Ні, триметровий. Двадцять сантиметрів у діаметрі біля сраки. А навколо пищали менші щурики, очікуючи недогризків... Тут царство Гадеса. І його слуг. Вони вартують того, щоби стати героями нових казок. Принаймні вартують того, щоби ними лякали дівчаток. Видобували адреналін з глибин їхніх досконалих і ніжних тіл. Тіло, виділяючи адреналін, пахне старою порцеляною.
Гід задоволений ефектом від своєї розповіді. Він посміхається і веде нас далі, на нижчі поверхи «нижнього» світу. Показує завалене устя старовинного підземного хідника «часів Потоцьких», освітлює нішу, в якій нібито знайшли кістяк та одяг жінки, зниклої три роки тому, заводить нас до великого круглого приміщення, яке дігери називають «храмом». Стелю тут підтримують грубі кам’яні колони, а посередині височіє щось на кшталт вівтаря. Жертовника. Гід виправдовує всі мої сподівання. Він починає розводити про «сатаністів», «чорні меси» та інші таємні страхіття підземних святилищ. Показує Барбі намальовані крейдою та вуглем перевернуті хрести і пентаграми на стінах «храму». Чесно відробляє п’ятдесять гривень. Молодець.
Повернення стає насолодою. Холодному і сірому зимовому небу «середнього світу» ми з Барбі радіємо, як найкращому видінню у житті. Барбі підстрибує від захоплення. Нам вже не треба ніякої «справжності». Ми готові дивитися «Нє радісь...» і навіть «Ніндзю з Беверлі-Хілз». Пити розчинну каву, їсти «мівіну» і любити ріднесеньку «матрицю». До чергової депресії, зрозуміло, коли тепла кава «середнього» знову почне вертатися до горла. Але тоді мене вже не спокусити люком. Краще потратити трохи баксів і таки відвідати Тібет. Завтра подзвоню в агенцію і спитаю «кіко то вартує до Лхаси». Про всяк випадок.

Володимир Єшкілєв
10:36 pm
Містичні хроніки бандитизму
Містичні хроніки бандитизму

(епізод тридцять перший)


...Найпідозрілішим ігорним притоном у світі на межі 40-их та 50-их років вважалася таверна «Останній шанс» в Канзас-Сіті. Там відмивалися брудні гроші кількох мафіозних груп США. Декілька гравців-невдах вийшли з «Останнього шансу» в нікуди. Їхні тіла не знайдені до цього дня. Розборки зі стріляниною в кінці сорокових були тут звичайним явищем.
Таверна знаходилася на Південно-Західному бульварі, безпосередньо на кордоні штатів Місурі і Канзас. Одним із власників притону, як стверджують, був сам Чарльз Бінаджо, знаменитий гангстер епохи Трумена. Як бандит, він виріс й змужнів саме тут, у Канзас-Сіті, спочатку як активний член політичної банди «вислюків» Тома Пендергаста, а потім вже як самостійний і визнаний «тато» американського Середнього Заходу.
Смерть Бінаджо 6 квітня 1950 року й досі залишається одним із найбільш загадкових злочинів у кримінальній історії США. Сорокаоднорічного гангстера знайшли з чотирма кулями в голові на терасі Демократичного Клубу Першого квартала Канзас-Сіті. Він лежав мертвим у кріслі-качалці, а поряд – на підлозі – плавав у калюжі крові його охоронець Гарготта. Кульові поранення у головах обидвох бандитів були розташовані у два ряди, складаючись у «дві двійки».
На жаргоні професійних гравців цей знак називається «Малюк Джо»; саме так в мафіозному середовищі називають того, хто відмовляється платити картярські борги. Газети винесли фотографії вбитого гангстера на перші шпальти. В статтях, що супроводжували ці світлини, робилися припущення, що Бінаджо іноді забезпечував Демократичній партії перемоги на виборах, підриваючи сейфи з бюлетенями та вбиваючи спостерігачів виборчих комісій. Казали, що саме він «зробив» губернатором Канзасу демократа Фореста Сміта.
В кінці квітня того ж п’ятдесятого року в таверні «Останній шанс» почав з’являтися привид. Першим його побачила в темному коридорі молода співачка Міллі Роуд, одна з подружок покійного Бінаджо. За кілька хвилин до появи фантома панянка Роуд відчула раптову хвилю холоду. Вона стверджувала, що в туалеті закладу невелика калюжа води перетворилася на кригу. Останній факт нібито підтвердила офіціантка, але вона була мексиканкою і тодішня поліція не звернула уваги на її свідчення.
Привид налякав співачку замогильними звуками та викривленими рисами обличчя. Міллі знепритомніла, потрапила до лікарні, а після одужання зайнялася благодійністю. Через багато років вона стала гостею популярного телешоу і розповіла про привида багатомільйонній аудиторії. Судячи з питань глядачів, їх більше зацікавили сексуальні примхи гангстера, про які розповіла відверта старенька Міллі, аніж історія з привидом і кригою в унітазі, схожа на серіальні байки про Малдера і Скаллі.
Другою жертвою привида стала стриптизерка Сантія Ельджбета Шерідан. Вона повідомила поліції, що привид намалював на стіні «вогненні знаки», які ніхто, окрім Сантії, не бачив. Стриптизерка намалювала на папері ці знаки, але детективи знайшли ці символи абсолютно безглуздими. Довершеність цієї історії псує те, що один з детективів закохався у юну Шерідан і зробив її своєю дружиною. Мусимо констатувати, що пошлість життя іноді надає певним сюжетам присмаку «мильної опери».
Через багато років таємничі символи від «привида таверни» потрапили до резонансної книги письменниці-екстрасенса Файони Каоксас-Палмер «Попередження та прокляття: втрачений зв’язок з потойбіччям». Через два місяці після виходу книги в світ до письменниці завітав загадковий добродій, котрий заявив, що розуміє ці знаки. Він стверджував, що привид покійного Бінаджо намагався попередити Америку про майбутню катастрофу держави. Письменниця не сприйняла добродія серйозно.
Пройшло ще три десятиліття й нова генерація дослідників почала бачити в знаках «привида таверни» силуети зруйнованих веж-близнюків Всесвітнього торгівельного центру, арабські літери та іншу символіку, актуальну для політичних спекуляцій перших років ХХІ століття.
Ще один сучасний екстрасенс, нікарагуанець Даймон Валара, дає власну версію розкодування знаків «привида таверни». Він вважає, що привид намагався банально виправдатися, повідомити нащадкам, що він не «Малюк Джо», а чесний гангстер. Можливо в потойбіччі бандити потрапляють до особливого світу Кліпот, де погана репутація дещо важить. Можливо пекельна мафія відправила привид гангстера в наш світ за доказами «життя по понятіям». Привидові, судячи з усього, фатально не пощастило. Він двічі потрапив на пустеньких дівчат, які нічого в його знаках і закликах не второпали. Останнє наштовхує на втішну думку, що комунікативні можливості потойбічних духів залишаються вельми примітивними.

Володимир Єшкілєв
10:33 pm
Проблема вампіризму у межиріччі Бистриць
Певні оповіді варто починати з узагальнення. Напевне усі міста, побудовані (хоча б частково) на болотах, мають загадкову здатність акумулювати негативну енергію. Накопичувати негативні події. Щодо Буенос-Айресу це помітив письменник Борхес, щодо Петербургу – письменник Достоєвський, щодо задовбаного привидами містечка Деррі – письменник Стівен Кінг. І я б не хотів, щоби поряд з назвою «Івано-Франківськ» в цьому контексті колись вказали моє прізвище. Але ж факти...
Колись це місце носило назву «Заболоття». І спальний мікрорайон із влучним псевдо «БАМ» стоїть на колишньому болоті. А ще: реальна кров політиків на підлогах франківських ресторанів «Слован» і «Баварія», резонансне вбивство заступника губернатора за якихось сто метрів від мого будинку. Ще: міські легенди, густо зафарбовані у криваве.
Одна з них – про вурдалака. Перед тим як її почати, звертаю увагу Івано-Франківської міської влади, що в місті не тільки проблеми з вивозом сміття (хоча, мушу зауважити, смердить конкретно). Й не тільки переддень місцевих виборів (і теж починає... пахнути). Є інші проблеми. Деякі мерії – я значущо й загадково мружуся, пишучі ці слова -- стали відомими у світі через нехтування ознаками наявного вурдалацтва. Сумно відомими, панове. І я б не хотів... Зрештою, мені вже набридло в цьому тексті повторювати «я б не хотів...». Буду сподіватися, що міська влада теж не без езотерики. Зрозуміє... Краще розповісти про вурдалака.
Отже.
На старому станіславському цвинтарі є могила вампіра. Вона поруйнована й непримітна. Останній раз вурдалак залишав свою криївку у грудні 1974. Мені тоді було дев’ять. Я пригадую незайманий і спокусливий сніг на майданчиках сусідньої цегельні, кухонні перешіптування батьків про загадкові висмоктані трупи. І заборону виходити на вулицю. Й, навіть, гратися у дворі. Заборону, котру не здатні були подолати мої вишукані істерики з припадками, конвульсіями, носовою кровотечею та іншими симуляціями. А ще – дорослі конвої для школярів, що верталися з другої зміни. Коли вже темно.
Міськом партії тоді твердо визначив, що вампірів бути не може. Бо вурдалаки і марксизм-ленінізм є несумісними. Після п’ятого чи шостого трупу несумісність була частково подолана (метафізичний бік тодішніх владних рішень бентежить мою уяву) і підозрілу могилу випалили військовим вогнеметом. Напалмом. Суворі були часи. Мілітарні. Чи, може, про напалм придумав я в медитативних (гм-гм) мареннях? Малоймовірно. Як би там не було, за легендою цей радикальний і популярний в ту добу засіб (ще, нагадаю, йшла війна у В’єтнамі і палали, нищені американським напалмом, хрестоматійні села в хрестоматійній сельві) порадив войовничим матеріалістам старезний тубілець. Такий собі стівенкінгівський алкоголічний абориген вулиці Київської, що пам’ятав попередні вампірські гастролі – у сороковому році, «за перших совітів». Могила сходила димом три доби, потім появи трупів припинилися.
Проминула епоха Брєжнєва і доля влучними копняками (красіво написав, правда ж?) загнала мене, сімнадцятирічного, на терени ремзаводу. Там я працював електриком. Іноді заходив на територію військової механізованої колони, до заводу приписаної (на випадок нападу імперіалістів). Там була акумуляторна.
Вона жила своїм відрубним життям. В ній тхнуло самогоном і бійцями позавідомчої охорони. Серед свинцю й кислотно-лужних перетворень там працювали питущі персонажі. Вони були немолоді, сповнені філософії і передчуттями цирозних йожиків (не плутати з їжачками, тим більше – з білочкою; то – інше). Один з них – відставний емгебешний дідо Л. – мав тяжіння до похмільної бесіди. Його містичні розповіді були побудовані переважно на місцевому матеріалі. Якби якійсь краєзнавець записав їх, то в наші патріотичні часи ними б виховували любов до малої батьківщини.
Могила вампіра належала до золотого грона його оповідок. Дідо Л. травив про вурдалака з впевненістю теперішнього дистрибютора «Гербалайфу». Поряд з його описами висмоктаних трупів, передсмертних вищирів і чорних плям класики радянської детективістики відпочивали. Навіть не відпочивали, а просто лежали висмоктаними трупами на повних зібраннях своїх творів. Моя уява додавала подробиць і прагнула польових досліджень.
Двічі ми з дідом пили «пшеничну» на випаленій могилі. Пили без закусі, наповал, смершівськими стограмовими ковтками. Шаруділо. Чулися звуки. Літала підозріла сова. Її маршрути були трикутні і складалися у пентаграми. Дідо Л. запевняв і божився (скоріше – дідькував), що випаленому вурдалакові сподобалася наша різновікова компанія. Смеркало. «Прешся, падло?» -- мурмотів я і вдивлявся у чорну діру під надгробком. Там щось таки перлося. Певно щури. На сусідній могилі можна було побачити свіжий портрет старої жінки. Вона посміхалася пекельною посмішкою. Жіночі обличчя взагалі здатні на страшніші гримаси, аніж чоловічі. Можливо, жіночій целюліт є пластичнішим. Колись-то попитаю в косметолога. І ще одного разу, вже в наші часи, ми поїхали до могили вночі. З приятелем і двома веселими дівчатами.
Тут я роблю відступ для розмишлізмів.
Що змушує людей протистояти монстрам? Йосип Бродський відповідав на це питання просто: «Долг смертных ополчаться на чудовищ». Отже, якщо політика та секс ще не висмоктали з вас усі життєві сили, необхідні для здійснення героїчного чину, ви завжди можете виконати свій священий обов’язок смертного (який, на моє глибоке, високе і широке переконання, є чимось близьким до священого обов’язку захисника Вітчизни). Зовсім легко вам це буде зробити, коли не десь в далекій Трансільванії, а поряд з вашою відключеною від теплоцентралі багатоповерхівкою мешкає потвора (головне не сплутати виплодка мороку з членом несимпатичної вам партії). Детальніші інструкції -- в серіалі «Баффі, винищувачка вампірів». Особливо уважно продивіться серії від четвертої до тридцять шостої включно. Окрім сімнадцятої. Сімнадцята – повна лажа.
Наявність в Івано-Франківську могили вурдалака, таким чином, відкриває небачені можливості для виховання цілої генерації справжніх героїв. Викладена нижче друга частина історії про вампіра з вулиці Київської могла б стати додатком до підручника з вурдалакознавства. Назва додатку: «Польові дослідження початку ХХІ століття». Цю ж історію можна б було також назвати «20 років потому», адже з часів наших пиятик з дідом Л. на старому міському цвинтарі (про що, нагадаю, йшлося у першій подачі «Проблеми вампіризму...») до описуваних нижче подій минуло два десятиліття.
Отже.
Того вечора ми грали в більярд. Вчотирьох. Автор цих рядків (або як писали виховані гувернантками літерати ХІХ століття: ваш покірний слуга) плюс власник одної з місцевих газет (не «Анонс-контракту», ні, ні...) плюс приємна дівчина А. плюс її подруга -- найприємніша дівчина Н.
В небі стояв повний місяць. Й колір його був пекельно-червоний. Як колір сукні, в якій Сельма Гайєк рекламує губну помаду «Avon». (А може це мені тепер так здається? Я ж бо просто тащуся від Сельми Гайєк, особливо після «Фріди»). Більярдний стіл був перекошеним і кулі мандрували бридкими траекторіями. Досконалість не вичакловувалась. З відчаю я спробував втнути «массе від чотирьох бортів». Пши-и-ик. Ледве не порвав покриття. Після чергового фуксу, роззлощений і натхненний, я чомусь запропонував: «Їдемо до вурдалака». Дорогою купили ліхтарик.
Тепер я намагаюся згадати: що ж стало тим поштовхом, тим фатальним імпульсом, котрий змусив мене сказати ці три слова? Може хтось з дівчат нагадав мені чарівну Баффі? Але після коктейлів, тих всіх «маргарит», «кривавих мері» і «подвійних лонґів» ми всі були скорше «буххі», аніж «баффі». Може сухий кістковий стукіт більярдних куль породив підсвідоме прагнення цвинтарної містики? Танцюючі кістяки там усякі, черепи, срака-дошка...Невідомо.
Цвинтар, у свою чергу, зустрів нас поганим освітленням. Не вистачало червоної лампи справа і синьої зліва. Себто, голівуду. Я вирішив додавати пекельного настрою і час від часу вимикав ліхтарика. Наші баффі від того трохи попискували.
«Шо ти робиш?» – нарешті спитала приємна дівчина А.
«Пильнуй лівого борта, мала, -- порадив я. – Ота нечисть підкрадається переважно зліва».
«Там щось є», -- сказала найприємніша дівчина Н.
«Де?» -- спитав власник газети.
В цей момент ліхтарі стали блимати.
«Га?» – спитала Н.
І ми побачили могилу вампіра. Й щось біля неї.
Потім кожний висував свою версію, але всі погоджувалися з тим що нечисть лізла через кущі і була переважно чорного кольору. Кожний, безперечно, відчував щось своє. В мене виникли всі можливі асоціації від Барлоу з Салема до «Чужого-3» і Дракули від Френка Копполи. Така вже природа начитаної людини – щоб не відбулося, робити посилання на відповідну сторінку відповідного тому. Це фатальніше за постійне невезіння у подвійному карамболі. Ще я побачив мацаки тої істоти. Немов чорні кістки, загорнуті у зотліле дрантя. Виявилося, що ніхто, окрім мене, тих мацаків не бачив.
Приємна дівчина А. потім стверджувала, клялася і божилася, що чорна сила видавала звуки на межі людського сприйняття. І що всі втрати взуття при втечі якось пов’язані саме із цим феноменом. Ми сперечалися. Суперечки виникли також щодо того, хто ж, врешті-решт, почав тікати першим. Я взяв ганьбу на свої рамена. Ми повернулися під вогні та лямпи великого міста, пішли до нічного клубу і довели його персонал до тихої істерики. Горілка була теплою, до шампаньки накидали льодів. Салати виявилися невмотивовано дорогими, капустяними і замішаними на дешевому майонезі львівського жиркомбінату «Щедрий дар». Розмова мляво крутилася навколо лиликів і кажанів. Я пригадав щось з репертуару діда Л., але успіху не мав. Всі думали про своє.
Ще пізніше приємна дівчина А. сказала:
«Я розповім про все це сестрі».
«Нащо?» –насторожився я.
«Вона про таке любить слухати».
Я міг би замислитися щодо строкатості людських уподобань, але найприємніша дівчина Н. запропонувала кращий варіант релаксації. Передранкові сни були сині. Й червонуваті праворуч.
10:30 pm
Гаряче і зимне

Володимир Єшкілєв

Гаряче і зимне

(з циклу оповідань «Мандри в другому градусі»)


1

Серед усіх дзенівських притч «Залізної флояри» старий розенкройцер Солтис найбільше вподобав коан «Сутність Дзу-міна». В класичному переказі Генро цей коан виглядає так:
«Дзуй-ень, думаючи, що він вже чогось досяг в дзені, зовсім молодим ченцем залишив монастир Дзу-міна і відправився мандрувати Китаєм. Коли через багато років він відвідав монастир, його старий вчитель спитав: «Скажи мені, у чому є сутність буддизму?» Дзуй-ень відповів: «Якщо хмара не висить над горою, світло місяця борознить хвилі озера». Дзу-мін гнівно подивився на свого колишнього учня: «Ти став старим, Дзуй. Твоє волосся посивіло, твої зуби повипадали, а в тебе все ще ось таке уявлення про дзен? Як ти тоді зможеш запобігти народженню та смерті?»
Сльози вкрили обличчя Дзуй-еня і він низько схилив голову. Через кілька хвилин він спитав: «Поясніть мені, будь-ласка, у чому сутність буддизму?» «Якщо хмара не висить над горою, -- відповів вчитель, -- світло місяця борознить хвилі озера». Перш, аніж вчитель промовив ці слова, Дзуй-ень став просвітленим».

2

Учень Солтиса брат М. написав притчу, ретельно стилізовану під стародавні дзенівські коани. У цій притчі старий монах помирає під час статевого акту, його тіло стає трупом, холоне. Але повсталий прутень залишається гарячим, твердим і пурпуровим ще тридцять років після смерті. Вся ця історія закінчувалася віршем:

Світ вичерпався, береги розсілися на трухло,
Але Жовта ріка продовжує линути до Сходу.

Прочитавши притчу і вірш брата М., Солтис залишився незадоволеним.
«Що це за монах, який у поважному віці втішається сексом? Що це за дивовижний прутень? І чому тридцять років, а не триста, до прикладу?» -- питав він брата М. Той, на своє виправдання, навів декілька історій з традицій Шаоліня та Північних Скель, в яких оповідалося про любовні пригоди просвітлених вчителів дзена та лідерів монастирських громад. Але вчитель продовжував ремствувати.
«Блаженні вбоги духом, -- сказав учень М., -- але що робити мені, людині з чутливою душею та розвиненим інтелектом?»
«Набувати вбогості», -- роздратовано промимрив Солтис і залишив учня насамоті.
Через добу учень М. приніс Солтисові новий варіант притчі. На папері він намалював товсте чоловіче причандалля і підписав: «Світ вичерпався».
Солтис скептично подивився на малюнок і напис. Він сказав:
«Цей варіант ще складніший за перший. Яка правда через ускладнення?»
«Я не хочу, -- сказав М., -- вдаватися до банальності і приносити тобі чистий лист паперу».
Солтис безнайдійно махнув рукою. Наступного тижня вони не бачились.
Через вісім днів Солтис зустрів учня М. на вулиці. Він привітав його, але М. не відповів на вітання. Коли М. відійшов на десять кроків, Солтис сказав:
«Гаряче і через триста років є гарячим».
М. обернувся, підбіг до вчителя і вибачився.

3

Через кілька років Солтис розповів цей випадок достойному майстру однієї з балканських лож. Майстер довго сміявся, а потім сказав:
«Як ти знаєш, при піднятті у 26 градус Великого Сходу випробовуваного залишають один на один з оголеною «жрицею Істини». Нещодавно ми піднімали у градус Князя Милосердя дуже побожного брата. Поки він слухав про містерії планет, все було добре. Але коли до нього притулилася гола Істина, його вхопили дрижаки. А прутень встав, посинів і не падав. Здоровенна така штукенція. Божий дар. Він хоче натягнути штани, а не може. Плакав бідний. Так наша «жриця» підійшла до нього і щось прошепотіла на вухо. Все відразу прийшло до норми. Ми потім питали сестру, що вона йому таке сказала. Вона довго не хотіла розповідати. А потім зізналася. Вона сказала йому: «Я там холодна як жаба».
«Або як Всесвіт», -- сказав Солтис і посвячені випили ракії.
10:25 pm
Xa
Володимир Єшкілєв

Ха

(оповідання з циклу «Мандри у Другому ступені»


1

За 2718 років до народження Христа, в першу декаду прохололого місяця Хепі, побожний народ Верхнього і Нижнього Єгиптів святкував перемогу над розбійними кочовими племенами скотарів Аму, які турбували каравани на шляхах до царства Мелкицедека та втнули прикрий неспокій на східному кордоні держави фараонів. Тепер дурні скотарі пили гірку воду поразки, їли попіл своїх згаслих зруйнованих вівтарів. У війні з єгипетським військом вони втратили свої отари, дітей, жінок і були розсіяні у безводній сірій пустелі за колодязем Судуд.
Кращим воїнам з полонених Аму фараон наказав повідрубувати руки і виставив їх на глум. Єгипетські мухи і оводи сідали на рани полонених воїнів Аму, а ті не мали рук щоби їх відігнати і карлючилися на пекучому сонці. Єгипетські діти обкидували їх ослячим гімном і кричали образи. Це видовище тішило серця синів і дочок чорної землі Кемі. А ще більше їх тішило, що народ Єгипту з нагоди такого свята отримав три додаткові дні священного і повного неробства, а також три тисячі триста тридцять великих барил з найкращим темним ячмінним пивом. За це народ дякував справедливим правителям Кемі і голосно кричав здравиці фараону, його полководцям, колісничим та непереможним воякам.
Щасливі караванщики від свого поважного товариства також подарували мемфіським міщукам пива, фіру з часником і ще тридцять три фіри насичених підсолодженою олією ячмінних коржів. Святкові намети чиновників і багатіїв вкрили пагорби на межі західної пустелі, а їхні танцівниці, вшановуючи предків, виконували чинні підстрибування та обертання перед брамою Міста Мертвих. Там таки, у пустелі, поставили для потребуючих прочан барила з пивом і патики, до яких поприв’язували смердючі відрубані руки дурних Аму.
Жерці на обох берегах Нілу приносили тлусті святкові офіри, вели процесії і возносили гімни. Коли вони стомлювалися, їхні жінки та діти виходили на подвір’я храмів, співали войовничих пісень й били в жіночі тулумбасики. Вони робили це так старанно й завзято, що геть розлякали усіх крокодилів від столичного Мемфісу до священного міста Ону. Крокодили сховалися від того гармидеру в густих нільських очеретах і лупали звідти очиськами.
На третій вечір цих святих шаленств, коли присмеркова тінь зжерла останній відблиск Сонця на позолоченому вершечку піраміди з назвою «Небкара могутній радіє», фараон Верхнього і Нижнього Єгипту Ра Гор-ахте Мер-анх-Ра Снофру викликав до свого святкового намету верховного жерця храму бога Гора в Тінісі найсвятішого Какау. За півоберта годинника до того, як найсвятіший Какау прибув до його резиденції, володар Снофру відіслав від себе усіх жінок, служників з опахалами, служників з трисвічниками, служників із семисвічниками, гадальників, намащувачів, родичів, колісничих, жерців і радників. Він утримав біля себе тільки старшу дружину і верховну жрицю Шепсесті. А для охорони свого священого тіла залишив двох кошлатих німих лівійців, що стояли біля самого трону з оголеними золотими сокирами.
Какау вповз до намету на колінах, впав на черево перед троном володаря обох Єгиптів і лежав довго. Одна з п’яти священних кіток богині Баст підійшла до нього, вкусила і нявкнула, що було хорошим знаком. Тим часом лівійці востаннє перевірили усі завіси та кутки намету і переконалися, що на відстані двадцяти й ще чотирьох кроків від трону нікого немає. Тоді вони вдоволено загарчали, допомогли старому Какау підвестися і, за знаком володаря, поставили його перед обличчя живого бога у почесній позі.
«Вітаю тебе, божественний, переможний і вічно живий Небмаате», -- сказав жрець пошепки, називаючи фараона не «зовнішнім іменем», а таємним «іменем Гора», яке з усього Єгипту знали лише дванадцять обраних і додав на повний голос: «Нехай щасливим, твердим та вічним буде твоє правління!»
«І я вітаю тебе, найсвятіший Биче биків, мудрий мій вчителю, здоров’я тобі!» -- відповів Снофру і наблизив своє грізне обличчя до обличчя Какау: «Потребую твоєї поради. Тут і тепер».
«Давати поради тобі – нехай вічним буде твоє правління! -- є для мене насолодою, вищою за насолоду від жінок, їжі та питва, і рівною насолоді вівтарного спілкування з Єдиним Богом, твоїм правдивим небесним батьком!» -- вклонився старий жрець.
Фараон Снофру побачив темні плями і бридкі гулясті нарости на схиленій голеній голові старого. Він подумав у цю мить, що невдовзі Єдиний забере в нього наймудрішого з радників, і верховним жерцем, згідно з Таблицями Переміщень, стане його восьмий молодший брат Сем-Амен Хінджер. Цього свого брата фараон не любив. Голос володаря потеплішав:
«Завтра я накажу майстрам Міста Мертвих та майстрам Дому Царських Шліфувальників розпочати будівництво моєї піраміди, адже піраміда мого вічно живого попередника Озіріса-Хуні вже впорядкована й обличкована належним чином, а для його поминального храму мною затверджено утримання державним коштом для сімох молодих жерців з родини Ноферка-ратуре, працелюбних, втаємничених і побожних», -- повідомив жерцеві володар і продовжив: «Як відомо тобі, Какау, моя майбутня велика і досконала піраміда буде мати зовнішнє ім’я «Снофру переможний сяє», але мені потрібно також дати моїй піраміді ім’я приховане і животворне. Адже з часів великого будівничого, тричі божественного Імхотепа, кожна з пірамід отримує таке таємне ім’я, котре знають лише «майстри обрані з дев’ятьох» та «майстри обрані з п’ятнадцяти». Без такого імені на її брилах не спочине вічність і доброчинна богиня Нефтіс не збереже її від блудливого зла з пустелі».
Какау задумався, потім промовив:
«Мій незабутній святий батько, у свій час та при добрих знаках, дав напрочуд вдалі таємні назви трьом чудовим і правильним пірамідам трьох колишніх царів: Озіріса-Сетіса, Озіріса-Небкари та Озіріса-Ноферкари, за правління яких він був верховним жерцем в Тінісі. Сам я, порадившись з богами і Єдиним Богом, якого заборонено називати та малювати, дав таємне ім’я непорушній піраміді твого вічно живого тестя і попередника, божественного Озіріса-Хуні. За роки, що пройшли від тих називань, жодна з цих пірамід не була пограбована чи сплюндрована, хоча в непевні часи Озіріса-Ноферкари нас спіткали хвороби і бунти, а в попереднє правління злобливі нечисті люди з жовтою шкірою та гнилими зубами руйнувати канали в оазі Атеф-Хент, доходили до самих мурів Ону і розкопували могили. Правильно покладені імена відлякали бунтівників, грабіжників та гнилозубих від твердинь спочинку володарів. Тому, о живий боже двох світів, я смію сподіватися й на успіх теперішнього називання».
«Я знаю про святість твого спочилого батька і щодо висоти твоєї називальної вправності не маю жодних сумнівів», -- кивнув Снофру.
«Дякую тобі, Сонце Кемі! То ти хочеш тут і тепер почути справжнє животворне приховане ім’я твоєї майбутньої величної піраміди, божественний Небмаате?»
«Так».
«Ха», -- прошепотів жрець.
«Чому «Ха»?»
«Бо це слово, божественний Небмаате, озачає «свято» і «приємність». На честь теперішнього свята я раджу назвати її «Ха». А ще, мій вічно живий володарю, це слово означає «припинення усякого наміру, дії та події». Це найважливіше. «Ха» -- це те, що знаходиться за межами нашого метушливого світу А-зі, а значить – за межами присутнього в цьому світі зла. Адже зло ховається в діях, як хижий бегемот у болоті. Але воно не досягне місця спочинку твого тіла і твоєї душі «ка», якщо боги зупинять марноту світу А-зі на порозі піраміди «Ха».
«Нехай буде так», -- погодився могутній і грізний володар обох Єгиптів.
А свята кішка богині Баст нявкнула тричі.

2

Влітку 2005 року старого розенкройцера Северина Уласа Солтиса запросили вільні муляри з міста Ч. відвідати Схід їхнього міста. Це мало статися напередодні відкриття у ньому нової регулярної, визнаної та законної ложі франкмасонського обряду «Золотої зорі Мемфісу» під індексом К-56.
Старий не хотів їхати, але його учні Б. та М. упрохали Солтиса не відмовлятися. Вони звідкілясь дізналися, що численна заможна громада «братів Золотої зорі» в місті Ч. є хлібосольною, і що шанованих метафізиків з Галичини ця громада гостить у найкращих ресторанах свого благодатного краю. Побачивши, як підстрибують у передчутті смачної вечері учні, старий розенкройцер відірвався від перекладу трактату «Про помічні аромати дикої сливи з садів Середнього і Верхнього Чжоу» і став збирати дорожню торбу, до якої поклав старовинне німецьке видання карт Таро та дубовий пенал з могутніми масонськими оберегами. Учням наказав бути уважними, бо ж місто Ч. знаходиться недалеко від тих країв, де грунти прокляті і самі з себе виводять у Божий світ вурдалаків.
«Окрім того, -- попередив він учнів, -- тепер є небезпека пташиного грипу. Не замовляйте у кабаках страви з курятини. І, взагалі, майте стрим до їдла».
На вокзалі міста Ч., за добрим масонським звичаєм, двійко братів з «Золотої зорі» зустріли Солтиса з учнями. На розкішному авто їх доправили до не менш розкішного заміського ресторану. Там, в приємному павільоні під віковими дубами і липами, їх привітали доторками, знаками і словами Наглядаючий майстер української провінції «Мемфісу», майстри регулярних лож міста Ч., заступник міського голови брат Н., головний архітектор міста брат О. і депутат брат С.
Вони урочисто і велемовно повідомили Солтисові, що його заочно піднесено до символічних посад «почесного обраного носія Хоругви Хнума» в ложі К-43 та «почесного тлумача священних текстів Західного Пілону Карнаку» в ложі К-51. Ці посади, як повідомив Наглядаючий, давали Солтисові «достатнє і повне право» пройти величний і страхітливий ритуал підняття у 55 градус «Мемфісу», але старий розенкройцер з подяками і перепрошеннями від такої честі відмовився, пославшись на підупале здоров’я. Відмовився він також прийняти дванадцятипроменеву срібну зірку «Ордену Луксора до Пломеніючої Зорі». Натомість він познайомив Наглядаючого зі своїми учнями і рекомендував прийняти їх у регулярне братерське спілкування.
Перед тим, як сісти за стіл, Наглядаючий попрохав Солтиса приділити йому кілька хвилин. Вони вибачилися перед братами, усамітнилися в ресторанній альтанці, обмінялися секретними «доторками вищих градусів», визнали один одного в належних рівнях і Наглядаючий сказав:
«Северине, високовчений брате, маю одне нагальне прохання до тебе».
«Уважно слухаю тебе, вельмидостойний брате Борисе».
«Як відомо тобі, кожна регулярна ложа «Мемфісу» от вже чотири з половиною тисячі років, окрім індексу, отримує таємне герметичне ім’я, яке ми, за святою єгипетською традицією, називаємо «менанх».
Солтис ковнув на знак розуміння.
«Щодо менанху нової ложі К-56, -- продовжив Наглядаючий, -- серед братів виникла прикра суперечка. Достойний брат Олександр запропонував назвати ложу іменем «Германа до чорної Черепахи», щоби продовжити традиції назв давніх галіційських лож. Так, ніби то, називалася ложа у Величках, заснована Йозефом Клеменсом у 1777 році. Але ця ложа тоді підпорядковувалася Празькій префектурі Великої національної ложі Австрії і до традиції «Золотої зорі Мемфісу» не мала ніякого відношення. Натомість брат Андрій запропонував менанх «Істинний ашлар до Озіріса». Але братам, що перебувають у філософських градусах, чомусь не подобається слово «ашлар». Хочуть просто «камінь». А це вже не подобається мені. Ми вирішили, що тільки така заглиблена у таємниці назв людина як ти, брате Северине, зможе правильно і животворно підібрати менанх для К-56. Прошу тебе не відмовити».
«Назвіть ложу «Ха», -- порадив Солтис не роздумуючи ні хвилини.
Певно, така швидкість вразила його співрозмовника. Наглядаючий майстер на хвилину замислився. Потім якась тінь спала з його обличчя і очі його прояснилися. Він полегшенно посміхнувся, поплескав розенкройцера по плечах і сказав:
«А ти ще не втратив дзену, старий. Нехай буде так».

3

На банкеті учні Б. і М. уникали курятини і пили виключно ірландське віскі. Вони дивувалися тому, що підпилий Наглядаючий постійно збивається у своїх тостах з регулярної мови на якусь дику суміш давньоєгипетської та української й промовляє щось на кшталт «хата-ха» чи то «ха-анхой». Солтис пив небагато, мружив вибляклі в мандрах очі, загадково посміхався в бік депутата і віце-мера, а достойний брат Олександр увесь час намагався в чомусь переконати старого розенкройцера. У чому саме, учні так й не допетрали.
Під кінець банкету сталася смішна пригода. Великий яйцятий кіт прийшов до павільону і став нявкати на Солтиса. Достойний брат Олександр в цю мить чомусь дуже зблід, а старий розенкройцер вийняв з колоди та показав йому ХІХ карту з «Таро посвячених» німця Якима Вінкельмана, яка називається Sonne des Osiris -- «Сонце Озіріса». Він промовив до Олександра, тримаючи карту перед його очима:
«Вогонь запалюється в духів тільки коли вони переборюють матерію, мій брате. Сонце освітлює тих розумних, які піднеслися над туманом попереднього способу мислення».
Брат Олександр від тих слів знітився й приклав руку до серця на знак братської згоди та упокорення перед істиною вищого градусу. Наглядаючий полегшено й голосно засміявся. Він підвівся з повним келихом золотавої «біхерівки» і проголосив тост:
«За тих котів, які вчасно нявкають».

Вже у зворотньому потязі старий розенкройцер розслабився і сказав учням: «Називання – найтяжча робота для містика. Зі ста придуманих назв дев’яносто дев’ять народжуються мертвими. І тільки одна живою. Для того, хто постійно ходить, вагітний назвами та іменами, це надзвичайно важке випробування». А потім додав:
«А які тепер дурні коти поробилися, брацця! Ну просто жах».
10:24 pm
Королівський колір
Королівський колір

оповідання з циклу «Мандри у Другому градусі»


1

В середині ІІ століття Шимон бар-Йохай, славетний упорядник традиції Кабали, друг і учень страченого римлянами великого раббі Акиби, мандрував зеленими пагорбами Галілеї і знаходив собі учнів серед залишків коліна Веніамінова.
Саме тоді римська влада почала виловлювати піратів, розбійників і повстанців на березі Самарії та на пустельних шляхах між Аполонією, Софорісом і Аскалоном. Намісник Сирії Гай Ліціній Квієт дав урочисту обіцянку перед золотими орлами Імператора, що в його щасливій провінції настане такий спокій, що навіть десятирічний хлопчик з повним гаманцем і без охорони зможе мирно пройти від гори Ліван до кордонів Аравії. Намісник поклявся, що до того часу не зніме панцира, не буде пити вина і торкатися жінок, доки останній в землях і водах його компетенції злодій не буде страчений.
Легіонери Ліцінія ловили усіх підозрілих і безжально допитували. Визнавши винними, їм одягали на ноги залізні чоботи з цвяхами, гнали пішки до самої Кесарії і тих, хто не помер дорогою, настромлювали там на портові гаки. Знаменитий грабіжник Домар – котрого ще називали бар-Нецахом за дивовижну витривалість -- чудом втік від римської облави, перейшов пустелю і зустрів Шимона бар-Йохая увечері, коли той, сидячи на галявині Едрона, розповідав обраним учням про «таємницю тьмяного дзеркала» з талмудичної книги «Йєвамот». Він якраз дійшов до пояснення сенсу «відображень у дзеркалі Сходів і Арки», коли галявину наповнив запах гнаного розбишаки. Учні піднесли до носів сандалові козубики з розтертим кіпарісом.
Домар вкляк на коліна перед мудрим другом Акиби і поклав до його ніг торбу, наповнену сріблом, золотом та перлинами.
«Незабутній раббі Акиба, -- промовив до Шимона витривалий розбишака, -- наш вчитель і провідник у святій війні проти знависнілих синів Едома, який тепер розмовляє з Мойсеєм в Шеолі та бачить завісу Сили Ашема (тричі слава йому!), казав мені і моїм загиблим братам, що життя – це рівновага поміж двома потоками, один з яких є потік любові Хесед і тече справа, а другий є обмежуючою силою Дін і тече зліва. Я надто збочив до лівої течії і тепер потребую твоєї допомоги в пошуках Хеседу, раббі. А ці нужденні цацки, -- він плюнув на торбу зі скарбами, -- я дарую жінкам і донькам твоїх учнів».
«В Притчах Соломонових, -- відповів Шимон торборізові, -- сказано: «Ті, що шукають Мене рано знайдуть Мене». Але тепер вже не ранок, Домаре, і Сонце хилиться до західного моря. В темряві золото не сяє і перлина не вбирає світло. Ти запізнився».
«Великі перлини з моря Йєсод вбирають навіть світ опівнічних зірок. Вони вбирають навіть світло темряви і світло джерел темряви. Навіть чорне світло батька джерел темряви вбирають у свої глибини перлини з моря Йєсод», -- прошепотів Домар і виявив покору.
Довго мовчав Шимон, зітхав і накручував бороду на пальці. Потім спитав Домара:
«Чого тобі від мене треба?»
Грабіжник очима показав на учнів і раббі відіслав їх з добрими знаками. Коли під кедрами Едрону вони залишилися удвох, Домар сказав:
«Знаючі люди розповідали мені, що в кінці тої проклятої війни, під час останніх нападів на табір Десятого легіону, воїни Ізраїлю проходили крізь стіни і ставали невидимими. Премудрий раббі Акиба, розповідали ці знаючі люди, навчив тоді Елеазара сина Йахи та Йєгошуа сина Рувіма таємним закляттям, які дозволяли їм робити небачені речі. А ще знаючі люди казали, що Акіба довірив пам’ятати ці могутні закляття лише двом із своїх учнів: тобі і раббі Йосифу бар-Хозі. Шляхетний Йосиф вже мертвий, але ти ще живий. В Ім’я Ашема (тричі слава йому і три тисячі!), навчи мене цим закляттям і римляни не знатимуть спокою ані в Кесарії, ані в Газі».
І знову довго мовчав Шимон. А потім він сказав:
«Те, чого не можеш пояснити іншій людині, називається «ністар», себто «приховане». Це як смак ідумейських фіників, який неможливо пояснити тому, хто ніколи не їв ідумейських фіників. Це ністар, Домаре, це вже ністар і ще ністар, тільки ністар і навколо ністару в Ім’я Ашема, Істинного, Прихованого».
Після цих слів Шимон став невидимим і Домар його більше не бачив. Римляни розбійника не впіймали і як закінчився його земний шлях, невідомо.

2

Влітку 2005 року, блукаючи Галичиною з двома учнями, старий розенкройцер Северин Уліс Солтис вподобав грати у шахи. Він грав з майстрами та аматорами, на гроші і на «інтерес». Учень Б. та учень М. були завжди присутні при цих двобоях, уважно слідкуючи за грою. Немов дві колони стояли вони за спиною Вчителя і намагалися вловити у шахових комбінаціях потаємний сенс, адресований світові і всьому, до світу приналежному.
Одного разу Уліс Солтис грав зі справжнім майстром у маленькому сквері. Грав білими. Сутеніло. Глядачі розійшлися, і тільки два учня вперто дивилися на дошку, де ферзь майстра впевнено заганяв білого короля в пастку.
«От і все! Хап-хапс!» -- сказав майстер, роблячі свій хід. В нього було кругле пласке обличчя і маленькі вусики, похожі на стрілки старовинних кишенькових годинників. Наступний його хід мав стати останнім і відвернути мат в Солтиса не було жодної можливості. Раптом учень Б. побачив, що ферзь майстра змінює колір. Ще за мить до того дерев’яна фігурка була чорного кольору, а тепер стала темночервоною. Учневі М. здалося, що в глибині фігурки спалахнуло тьмяне пурпурове сяйво. Лакована поверхня ферзя стала свіжою, наче щойно вкритою новим шаром лаку. Учневі Б. здалося, що шахова дошка почала випромінювати тепло. В нього сильно закалаталося серце. Він подивився на Вчителя. Старий розенкройцер був у глибокій задумі. Ніщо не вказувало на те, що він помітив дивні трансформації ферзя. Так само й майстер продовжував сидіти з веселим обличчям і пригладжував свої вусики-стрілки.
Тим часом і фігурка Солтисового короля почала червонувато світитися. Крізь жовтуватий лак це світіння здавалося учням Б. і М. інтенсивнішим, аніж ферзеве. Було помітно, що воно пульсує. Обидві фігури огорнуло дивне затемнення, немов над дошкою і гравцями виникло щось непрозоре, що заважало вечірнім променям Сонця освітлювати чорно-білі квадратики і стовпчики фігур. Гравці продовжували себе вести так, немов нічого не відбувається.
Тим часом перетворення тривали. Учень Б. побачив, що на місці ферзя раптом виникла маленька людська постать. Чоловіча. Це було наче голографічне зображення, тривимірне і напрочуд живе. Король так само перетворився на постать старого з довгою білою бородою в білому одязі, і з ціпком.
«Навіть чорне світло батька джерел темряви вбирають у свої глибини перлини з моря Йєсод», -- раптом сказав майстер. Голос його був приглушеним. Він більше не посміхався і залишив у спокої свої старосвітські вусики.
«Це вже ністар і ще ністар», -- сказав старий розенкройцер. Учневі Б. здалося, що його голос теж змінився. В ньому з’явилися незвичні владні інтонації.
«Шах і мат», -- глухо сказав майстер.
Фігурка старого раптом щезла. Це зникнення супроводжувалося яскравим спалахом. Учень М. скрикнув і затулив рукою очі. Від цього звуку все змінилося. Тінь розсіялася і Сонце кинуло пласкі золоті промені на шахову дошку.
«Де фігура ділася?» -- здивовано спитав майстер.
Білого короля на дошці не було.
«Це вітер», -- сказав розенкройцер.
«Вітер?» -- перепитав майстер. В нього був вигляд маленького хлопчика, на очах якого фокусник вийняв з капелюха живого динозаврика.
«Ви перемогли, -- сказав Солтис, -- це була чиста матова ситуація. Класика. Вітаю. Ви добре граєте».
Майстер тим часом шукав під лавою зниклого короля.
«Так не було ж вітру», -- казав він, обмацуючи недопалки та дрібні камінці, розкидані у потоптаній траві.
«Був», -- прийшов на допомогу Вчителеві учень М.
«Так-так, був вітерець», -- додав учень Б.
«А чиї то шахи?» -- спитав майстер.
«Мої», -- сказав учень Б.
Майстер подивився на нього і знизав плечима.
«Все добре», -- запевнив його учень Б.
Майстер посміхнувся і подав руку для прощання.

3

«Так якого кольору було те світіння?» -- спитав Уліс Солтис учнів, коли вони залишилися без свідків.
«Червоного», -- разом відповіли учні.
Солтис сказав:
«Співпадає».
«Що співпадає?» -- наважився спитати учень Б.
«Колір, -- відповів розенкройцер. – Червоний колір у містиків вважається королівським. Король мав набути саме червоного кольору. Короліва також. Це ж монарші особи, як-не-як».
«А що таке «перлина з моря Йєсод»? – спитав учень М.
«Це – ністар, частина ністару і більше за ністар», -- відповів Солтис.
«А що таке «ністар»?
«Це – перлина з моря Йєсод і всі її сестри».
Далі Уліс Солтис не став нічого поянювати. А учні не стали питати. Бо вже знали, що є багато такого, про що питати не можна. Навіть, якщо дуже хочеться.
10:20 pm
Звір повчальника Герма
Володимир Єшкілєв

Звір повчальника Герма

З циклу оповідань «Мандри у Другому градусі»


1

Якийсь Герм (Ермас) згадується у привітанні св.апостола Павла римським християнам (Послання до Римлян 16:14), і дехто з визначних тлумачів цього тексту розглядав саме цього достойника як автора розлогого повчального твору перших століть християнської ери, відомого під назвою «Чередник Герма», в якому містяться видіння, заповіді і той вид цікавих оповідок, що його середньовічні писарчуки-латинники означували словом «similitudines».
Щоправда, канон Мураторі повідомляє: книгу написав той італієць Герм, який був братом Пія Першого, Римського Папи у 142—157 рр. Як би там не було, цей твір визнано чинною частиною християнського церковного передання такими авторитетами Церкви, як св.Іриней, св.Климент Олександрійський та Оріген, але пізніші – не менш авторитетні -- упорядники канону відносили його до сумнівних джерел.
У Четвертому видінні «Чередника» Герм розповідає таке:
«(1) Через 20 днів після минулого видіння, бачив я, брати, образ гоніння, яке має настати. Йшов я полем біля Кампанського шляху, від великої дороги до поля майже десять стадій; через це місце ходять рідко. Мандруючи самотньо, я молив Господа, щоби Він підтвердив ті об’явлення, котрі явив мені через святу Свою Церкву, підтримав мене та дав покаяння усім рабам своїм, що спокусилися задля прославлення великого і доброчесного імені Його. І в той час, коли я славив Його і дякував Йому, ніби голос відповідав мені: «Облиш сумніви, Герме!» Почав я думати і говорити собі: «Що мені сумніватися, коли я так укріплений Господом, і бачив предивні Його виконання?» Пройшов я трохи, брацця, й уздрів пил, що стіною підносився до неба. І спитав я себе: «Невже це йде худоба і здіймає такі порохи?» Відстань між нами була стадія. Між тим пил здіймався все густіший і це не вкладалося в межі звичного. Промкнулося сонце, і я побачив величезного звіра, подібного до кита. З пащі його виходила вогненна саранча. У довжину ця істота мала біля 100 футів, а голова нагадувала глиняний горщик. Загорнутий у віру Божу, сміливо виступив я назустріч звірові. Звір, натомість, рикаючи, виявляв таке могуття, що при нападі міг би зруйнувати місто. Я наблизився до нього, і така велика тварина розтягнулася на землі, і нічого, окрім язика не показувала. Вона навіть не рухалася, коли я проходив повз неї. Цей звір мав на голові чотири кольори: чорний, потім червоний або кривавий, золотавий та білий».
Один із візантійських переписувачів цієї оповідки додав, що Бог послав на допомогу Гермові янгола що керує звірами на ім’я Еґрін і той наслав на звіра параліч. Доктор богословія, професор Київської духовної академії о.Прєображенський дотепно зауважив у своєму коментарі, датованому 1885 роком, що ім’я янгола може бути недолугим поєднанням грецьких слів «теґрі» (збудження) і «агпін» (тварина). Сучасний дослідник припустив, натомість, що «Еґрін» походить від староелінського «еґреґорос» -- охоронець. Обидва припущення мають право на існування.

2

Влітку 2005 року, блукаючи Галичиною з двома учнями, старий розенкройцер Северин Уліс Солтис почув, що якась місцева дівчинка бачила дивне створіння. Солтис завжди вважав, що в чудовиськах заховано пайку педагогічного змісту і порадив учням детально і неквапно розпитати дівчинку про її пригоду. А потім скласти учнівське дослідження, необхідне – серед іншого -- для підняття їх у вищі ступені Хреста і Троянди. Кожного з учнів було відряджено окремо. Учні виконали завдання, але їхні дослідження про дивне створіння кардинально відрізнялися одне від одного. Стало зрозуміло, що мова йде про зовсім різних дівчат, які, відповідно, бачили різне. Це засмутило учнів і породило в них сумніви. Але Уліс Солтис заспокоїв молодих пошукачів Істинної Рози, пояснивши, що у деяких випадках одне й теж саме явище набуває повноти ознак в кількох проявах, які не суперечать єдиній і цілісній природі феномену. Він уважно прочитав учнівські звіти. В них мовилося про таке:

Звіт учня Б.

Дівчинці Тетяні батьки купили «іграшку для ванни» китайського виробництва – маленьке китеня синього кольору. В інструкції, доданої виробником до іграшки (учень Б. знайшов її і долучив ксерокопію інструкції до свого звіту), повідомлялося, що у ванні синтетичний пористий матеріал «егрілен», з якого зроблено фіґурку китеняти, починає інтенсивно вбирати в себе підігріту (від 25 до 35 градусів Цельсія) воду і фіґурка збільшується в 10—15 разів. При висиханні, стверджувала інструкція, китеня знову набуває первісного розміру, а також залишається придатним до багаторазового використання. Інструкція не рекомендувала занурювати китеня в окріп, підносити до відкритого полум’я, ковтати цілим або частинами, застромлювати його в анальний та вагінальний отвори, розфарбовувати олійними і аніліновими фарбами та обробляти миючими засобами, що містять хлор або трихлорізціанурову кислоту.
Коли Тетянка поклала іграшкове китеня у воду, воно почало швидко і прикольно збільшуватися, як і передбачалося згаданою інструкцією. Батьків Тетяни в цей момент у ванній кімнаті не було, дівчинці процес подобався і вона сміялася. Чи застромлювала кудись Тетянка іграшку, учневі Б. вияснити не вийшло. Китеня, а радше – кит, все збільшувався, вбираючи воду з ванни. Кран було відкрито і після вичерпання ванни іграшка продовжувала рости. Вона притиснула дівчинку до облавку. Егрілонова потвора була теплою і наче живою. «Воно дихало, мало велику круглу голову і круглу пащу з товстими губами. Очей у нього не було зовсім», -- згадувала дівчинка на прохання учня Б.
Вона почала голосно верещати і кликати батьків. Ті швидко прибігли, витягли дівчинку з пастки і закрили кран. Але «кит» немов би навмисно ворухнув «хвостом» і зламав трубку душового пристрою. Він вбирав в себе усю воду, яка виривалася з підігрівача і заповнював собою кімнату з дивовижною швидкістю. Під вагою його плоті акрілова ванна тріснула і зруйнувалася мийка. Люди вистрибнули до коридору. Коли вони вимкнули систему водопостачання, егріленове чудисько вже встигло заповнити півквартири і виламало дві внутрішні стіни. Батько Тетяни намагався розрізати «кита» ножем і металевим ріжком для взуття. Відрізані шматки набували кулястої форми.
Коли притік води повністю припинився, чудисько охопили дрижаки і корчі. Замість того, щоби «висихати» згідно з інструкцією, воно нагло почорніло й почало смердіти гнилою рибою. Процес «розкладання» був несамовито швидким («ураганним» -- написав у звіті учень Б., що здалося Улісу Солтисові зайвим для метафізика виявом життєвої захопленості) і супроводжувався виділеням глеюватої субстанції. Остання залила всю підлогу. Відмивати її було важко й бридко. Твердіші шматки «кита» винесли на смітник аж двадцятьма відрами. Сусіди були дуже роззлючені сморідом, який не розвіювався дві доби. Пси сильно заводилися і скиглили, а щури і миші повтікали з будинку, де мешкала родина Тетянки.

Звіт учня М.

Дівчинка Ганна була старшою за Тетяну. Власне вона була вже не дівчинкою, а дівчиною, розвинутою фізично і досить кмітливою. Її пригода почалася в рейсовому автобусі, яким вона ввечері поверталася після відвідин подруги. Та вчилася у коледжі в районному центрі. В автобусі у Ганни сильно заболів живіт. Дуже сильно. Вона просила шофера зупинитися, але той в брутальній формі категорично відмовив. «Зрештою, його можна зрозуміти», -- написав у звіті учень М. і Уліс Солтис після недовгих роздумів з ним погодився.
В певний момент біль став вже зовсім нестерпним і Ганна була змушена випорожнити кишківник безпосередньо в автобусі. Реакція шофера і пасажирів була передбачуваною. З легкими тілесними ушкодженнями і вимащена власними фекаліями, Ганна опинилася в дикуватій місцевості на правому березі Дністра. Вона ретельно вимилася в річці, випрала одяг, та вирішила дочекатися ранку у схованці (дерев’яній буді невиясненого призначення), мудро розміркувавши, що нічна зустріч з аборигенами протилежної статі може мати не тільки позитивні наслідки.
Спати Ганна не могла, бо змерзла, а одяг висихав дуже повільно. Вона плакала і змучувалася. Під ранок дівчина визирнула з буди і побачила, що через Дністер переповзає дивне створіння. Воно нагадувало, за її свідченнями, гібрид кита і велетенської мокриці. Розміром воно перевищувало триповерховий гуртожиток, в якому мешкала подруга Ганни. Щось, схоже на грубу луску, вкривало істоту. В примарному ранковому світлі цей панцир вібрував і відблискував. Туман не дозволяв визначити довжину і форму хвоста. Голова потвори була схожа на баняк з круглою беззубою пащею, готовою поглинати цілі народи. Ганна вчила у школі зоологію і твердо знала, що не тільки в благословенній Богом Галичині, але й в усьому світі таких потвор немає і бути не може. Незадовго перед тою пригодою Ганна читала фантастичну книжку про паралельні реальності і дуже злякалася. Вона вирішила, що якісь мстиві небесні сили покарали її за неохайну поведінку в автобусі і перенесли в недобрий паралельний світ, де живуть різні хижі чудовиська. Вона знов сховалася у буді і ще раз всралася з переляку.
Там, у буді, вже надвечір наступного дня, її знайшли підпаски з села Побережжя. В районній лікарні психіатр прийняв навдивовиж фахове рішення, і Ганну не запроторили до стаціонару, призначивши їй валер’яну, медазепам та сечогінні для заспокоєння. Сільські діти трохи помордували її, пишучі на парканах «Ганька – психа і засранка», але тим біди дівчини і закінчилися. Мати швидко видала її заміж за старшого чоловіка. За сусіда, непитущого та заможного.

3

В день святих Апостолів Петра і Павла Розенкройцер Уліс Солтис запросив обох учнів на те місце, де стражденна Ганна бачила чудисько і де ще зберігався широкий слід його маршруту. Там вони вирівняли чотирикутний майданчик, накреслили на землі Таблицю, запалили Світочі і поставили на сході майданчика символічну Арку. Здійснивши належні ритуали, Уліс Солтис зачитав учням Четверте видіння повчальника Герма, а потім запитав учнів: яку просувальну істину винесли вони із своїх мандрівок слідами потвор.
Учень Б. сказав, що появи чудовиськ завжди супроводжуються пилом, сморідом та випорожненнями і не отримав за цей висновок схвалення від посвяченого мужа. Учень М. довго розмірковував про те, що банячкова форма голови монстра є насиченим знаком Повноти Зла і теж не отримав схвалення.
«Любі мої брати, -- сказав Уліс Солтис учням, -- ще жерці давньоримських святилищ знали, що світом совається Щось, назване ними Mater saeva cupidinum – Люта мати пристрастей. Це Щось – заблукане і гнане сторожевими янголами впоперек життю нашого світу. Воно сліпе і зніяковіле. Воно рідко виходить на стежки людської уваги. Коли Воно вам зустрінеться, тікайте. Адже, залишивши нас без героїв та пророків, що охороняли добрих людей у давні часи, Великий Архітектор дав нам швидкі засоби пересування».
Він помовчав і додав:
«І навчіться, нарешті, керувати автом».
10:16 pm
Мовчання амазонок
Володимир Єшкілєв

Мовчання амазонок

1

Проти ночі тут завжди змінюється напрям вітру. З гірських ущелин древнього Антавра вистрибують вологі протяги, добігають степами до морського берегу й там згасають. Після опівночі вони сміливішають, стають пружними і впертими, зливаються у холодний й сильний потік повітря. Серпневого вечора 57 року до Різдва Христового Понтійський цар Фарнак, син Мітридата Великого, заледве дочекався цього нічного потоку. Весь день він страждав від спеки й пилу. Пил тут смердів. Три тисячі років незлічені кімерійські стада приходили на ці береги й наситили пил запахом коров’ячого лайна. Вдихати його було бридко, відкашлювати -- довго. Змочені в оцтовому розчині вісонові хустки, якими цар закривав обличчя, не допомагали.
Тепер вітер з ущелин відігнав пил до моря. Прохолода впала на розпечені плити фортеці, на портові споруди, на мармур амфітеатру та квартали ремісників. Цар залишив шовкове шатро й вийшов на кам’яну платформу, підняту над північними укріпленнями порту. Вірний Спімен накинув на плечі володаря темний плащ. Навіть вночі скіфські лучники могли вцілити у відблиски золотого ланцюга, у сяйво діамантів і смарагдів на царському поясі.
Син славетного завойовника довго насолоджувався свіжим вітром, а потім обернувся до вогнів ворожого стану. Над степом нависало небо кольору в’яленої яловичини, важке м’ясне небо Меотії. Зірки на цьому небі були північними -- тьм’яними. Вони світили негострим світлом, немов очі дурних небесних биків. Скіфські вогнища вкрили степ так, щоби військо здавалося втричі більшим. Цар посміхнувся цій витівці. Молоді ватажки кочовиків Самг і Артап діяли так, як навчили радники, сивовусі стольники їхнього батька. А радники завжди радять завіти минулого. Минулих скіфів понтійці завжди перемагали, а завтра переможуть теперішніх.
Тим вірнішою буде їхня поразка, чим скоріше на допомогу Фарнакові підійде могутня мідійська кіннота. Скіфи все ще не знають про неї і сподіваються на успішність облоги. Син Мітридата уявив, як заковані в залізо мідійські вершники на панцирних конях вириваються із засідки, немов дика зграя Німрода, зминають фланги скіфського війська, стоптують вершників, толочать шкіряні кібітки з писклявим поріддям, намотують на підкови і списи кишки розчавлених степовиків.
Він так захопився своїми мріями, що не почув Спіменового шепотіння. Вірний раб прихилився до царевого вуха, дихання розривало слова і Фарнак наказав:
«Говори голосніше!»
«Воїни Перісада зловили двох амазонок, володарю, -- повідомив раб, відступивши. – Вони страшні і мовчать».
«Звідки тут амазонки?»
«Перісад каже, що з кібітками Самга прийшли комонні амазонки з далеких степів, з племен Чорної Матері».
«Багато?»
«Кілька сотень. Але в бою вони такі небезпечні, як македонські арґіроспіди».
Арґіроспіди. Ані Фарнак, ані його батько, ані дід не зустрічали арґіроспідів – «срібнощитних» гвардійців давніх македонських царів. Але кожній дитині були відомі легенди та перекази про лютих і непереможних ветеранів Олександра, які перед боєм пили священний напій, скаженіли, наливалися нелюдською силою й здобували перемоги там, де інші не сподівалися навіть на гідний відступ.
«Вони теж п’ють той... напій?» -- спитав цар.
«Так казали мені колись старші люди з Фанаґорії. А ще амазонки дають напій коням і ті стають спраглими людського м’яса».
Фарнак вирішив, що все треба перевірити самому. Батько вчив його не довіряти словам старших людей, схильних до казок та слабких на пам’ять. Він ще не встиг виголосити розпоряджень, коли тямущий раб повідомив, що полонених амазонок закрито у портовому льосі, а кати чекають напоготові. Цар звелив принести смолоскипи і викликати товмачів. Спімен побіг до шатра і приніс йому легкого панцира.
«Нащо?»
«Мій володарю, -- вклонився раб, -- ці войовничі жінки гнучкі та сильні. Вони володіють небезпечними бойовими таємницями. Навіть зв’язана, одна з них спромоглася прокусити Полемонові шию. Лікар не впевнений, чи він виживе».
Фарнак згадав Полемона – дужого ветерана незкінченних Мітрідатових війн, сотника охоронців з голеною головою і руками, схожими на переплетене коріння дубу. Воїна, здатного кілька діб смертоносно махати важезним мечем. Цар похитав головою і дозволив Спіменові одягти на нього броні.
«Полемон допитував амазонку?» -- спитав Фарнак, коли сталеве, підбите шкірою, кольє огорнуло його шию і відразу пошкодував, що спитав. Раб міг зрозуміти це запитання, як ознаку остраху.
«Полемон після допитів хотів насолодитися її тілом».
Цар засміявся. Але в його реготі Спімен не почув зухвалості. У супроводі царських охоронців вони залишили платформу, проминули казарми, стійла, майданчики з походними шатрами і вийшли на нижню терасу портового молу.
«Вона брудна, мов тварина, -- інформував володаря раб, намагаючись не відстати від широких кроків царя -- але ж наш Полемон не гребував навіть козами... Кати після допитів продавали йому і його братові красивих полонених. За гроші, або за вино... Потім брати самі ламали їм шиї».
У кам’яному мурі охорона відкрила рясно оковані двері. Вузькі сходи вели вниз, у темряву. Звідти тхнуло водоростями, прокислим вином і пліснявою.
«Я чув, -- сказав на порозі льоху Фарнак, -- що давній боспорський цар Архонакт одружився з царицею амазонок. Невже вона теж була хижою і брудною тварюкою?»
«Давні царі, -- відповів Спімен, запалюючи царський смолоскип, -- жили не в містах, але серед скель і варварства підданців-скотарів. Архонакт міг й не вважати ту царицю хижою. Тоді ж, як кажуть філософи, була золота доба».
Підземелля зустріло царя щурячим шурхітом і стишеним плюскотом моря. Вузький прохід був на дві стопи від підлоги залитий водою. Оксамитові чобітки царя відразу змокли. Охоронці відкрили ще одні двері. У великій кімнаті з низькою стелею Фарнак побачив двох полонених амазонок. Вони були худі, цибаті, у шкіряному лахмітті. Криваві сліди допитів вкривали їх з голови до ніг. Очі в них були заплющені, дихання не було чути. Солдати Перісада безжально прикрутили полонених до дерев’яних колод корабельним мотуззям. Тепер їхні кінцівки посиніли від застою крові. В роти полонянкам кати вставили дерев’яні розчепірки. Це додавало амазонкам нелюдського й зловісного вигляду. Фарнак наблизив до полонянок свій смолоскип, щоби подивитися на знамениту ознаку приналежності до племені войовничих жінок – випалені груди.
«Дійсно, вони випалені!» - сказав цар.
«Обережно, володарю», - прошепотів Спімен.
Одна з амазонок – старша на вигляд – розплющила очі й сіпнулася в бік царя. Її тіло, скручене мотузками, напнулося, немов вилиця луку. Скрипнуло дерево. Охоронець приставив до горла дикунки гостряк короткого римського меча.
Фарнак дав йому знак і той підняв лезо. За другим знаком царя солдати витягли з рота воїтельки розчепірку. Амазонка хотіла плюнути в сина Мітридата, але не змогла: кривава слина лише зтікла з роздертих губ.
«Цій ми видерли язика й повиламували усі зуби», -- сказав товмач.
Цар несхвально подивився на нього.
«Це вона вкусила Полемона», -- пояснив товмач.
Фарнак показав на молодшу амазонку. Їй теж звільнили рот.
«Як тебе звати?» -- спитав цар. Товмач переклав варварською. Звуки степової мови були різкими, немов удари копит по камінню.
Амазонка мовчала.
Цар нахилив смолоскип й підпалив їй волосся. Сморід наповнив склеп.
Амазонка мовчала.
Смолоскип спалив їй вухо, розпечена смола капала на свіжі рани, шкіра на скроні почорніла, обвуглилася.
Амазонка тільки хрипко дихала й напружувала вузлуваті м’язи, тверді та виразні, немов чоловічі. На її шкірі Фарнак побачив давні зарослі рубці та подряпини від зброї. Жінка була воїтелькою.
«Вони ніколи нічого не кажуть», -- підтвердив товмач.
«Застосуйте змій», -- наказав цар й дав знак катам.
Кати розкрутили мотузки. Четверо солдатів тримали полонянку, не даючи їй хвицьнути ката. Принесли горщик зі зміями, а дикунці розвели ноги. Коли змія довжиною в два лікті влізла у її тіло, в амазонки почалися корчі. Їі співплемінниця почала вити. Завивала вона горлом, страшно, немов через неї виходив біль стривожених підземних духів. Товмач молився. Спімен витягнув обереги.
«Вона кличе свою Богиню», -- прошепотів товмач.
«Звідки ти знаєш?» -- спитав цар.
«Я чув це виття на півночі, у Скіфейських горах, коли був малим. Вона закликає свою Богиню до помсти».
«Яке ім’я в тої Богині?»
«Її ім’я заборонено вимовляти. Скіфські жінки вкриваються чорними прищами, лише зачувши її ім’я, -- відповідав товмач, не відводячи погляду від молодшої амазонки, яка вмирала у страшних судомах. – Її храм стоїть в очеретах на березі Танаїсу. Там приносять людські жертви. Чоловіків і хлопців, з якими парувалися амазонки. Їм кам’яними ножами відрізають фаллоси і залишають зв’язаними. Вони зтікають кров’ю перед вівтарем. Богиня ненавидить чоловіків. Це могутня і зла Богиня».
«Ти знаєш її ім’я?»
Товмач заперечно хитнув головою.
Молодша амазонка коротко скрикнула й померла. Обличчя старшої набрякло кров’ю, очі вирячилися. Виття перейшло у хрип.
Цар відібрав в охоронця меч, підійшов до полоненої і коротким ударом відтяв їй голову. Всі сущі у підземеллі полегшено зітхнули.

Коли вони виходили на мол, то на сходах зустріли старого воїна, що плакав.
«Це Полемонів брат, -- прошепотів цареві Спімен, -- напевно Полемон помер».
Фарнак прошепотів молитву до Сонцесяйного Мітри. Він твердо вирішив не виходити на битву з кочовиками до підходу мідійців.

2

Улітку 2006 року старий розенкройцер Северин Улас Солтис навідав руїни старовинного замку на Тернопільщині, біля села Червоне. Окрім учнів Б. та М., його постійних супутників у мандрах Галичиною, Солтиса супроводжували дві юні дівчини-масонки, посвячені в другий ступінь Ритуалу Сестер-Шотландок.
Мандрівники скупалися у великому водоспаді, оглянули руїни костьолу та поспілкувалися з місцевими краєзнавцями. Ті розповіли, що з древнім замком пов’язані дивні легенди. Буцім-то дві його вежі споруджено на терасі неолітичної піраміди, мури якої ховають вхід до таємної печери. Цю печеру, за свідченнями краєзнавців, досліджували петербурзькі археологи і підтвердили неймовірну древність тесаних каменів, з яких складено її стіни.
Вночі, біля вогнища, Солтис розповідав молоді про своє давнє бажання створити українські орденські ритуали, оперті на священі легенди давніх народів, що мешкали між Карпатами і Танаїсом. Він згадував кімерійців і скіфів, імена богів і демонів, знаки і метафори. Кожна назва спалахувала звуками забутих мов і говірок. Ватра освітлювала таємничі руїни. Зубчата корона більшої замкової вежі здавалася крижаною у місячному сяйві. Світле яблучне вино зігріло компанію й всім було добре. Так добре буває у рідкісні хвилини рівноваги, коли всі напруження світу перебувають в гармонії. Учням хотілося мовчати і насолоджуватися спокоєм всесвіту. Дівчатам хотілося знати більше за потрібне. Вони наважувалися і збирали свою цікавість у запитання.
«Але ж Ви, напевно, будете створювати якісь особливі ритуали для жінок-обранниць?» -- спитала старого розенкройцера дівчина Христина.
«Вам, сестри, -- сказав Солтис, -- ще треба ретельно вивчити всі регулярні ритуали Шотландок, а вже потім братися за щось особливе. Щось особливе, мої чарівні сестри, вимагає особливої підготовки, особливих знань, особливого досвіду».
«Але ж Ви вже багато думали над цим, правда?» – спитала Северина юна Уляна і подивилася на старого тепло й примружено. Вона була улюбленицею Солтиса і готувалася до ініціації у Третій ступінь. Учні М. і Б. змовницьки переморгнулись. Христина дивилася на ватру крізь наповнений келих.
«Є дванадцять ритуалів для жіночих орденів, -- з мудрим виглядом почав Солтис. – Найпоширенішими є ритуали Сестер Обраних-з-п’яти та Сестер-Шотландок. З інших найскладнішим та найцікавішим вважається Ритуал Ретельно Обраних Німф Троянди -- РОНТ, який налічує шістнадцять ступенів посвяти та навіть має власний Ареопаг. Мені, старому, вже, певно, не вдастся створити чогось подібного до РОНТу, але три перших символічних ступені я таки сподіваюся розробити».
«А там буде передбачено різний красивий одяг?» -- спитала Христина.
Уляна довгою гілкою разворушила жар у ватрі. Полум’я підстрибнуло.
«Так, -- підтвердив старий розенкройцер, -- там будуть плаття і мантії, подібні до святкових строїв жриць Карни, степової богині сарматів і чорних клобуків. Ця символіка дуже оригінальна».
«Карна була злою», -- скривила личко Христина, а учень М. долив вина до її келиха.
«А ще жрицям, яких посвячували Карні, обстригали волосся, -- сказала Уляна. – Звідси у слов’ян з’явилося слово «обкарнати». Це ж правда?»
«Так, -- підтвердив Северин, -- але ж при посвяченні треба чимось офірувати Вищим Силам. Віддавати щось суттєве. Навіть християнським ченцям роблять «постриг».
«Ходити лисою?» -- обурилася Христина.
«Трішки можна й походити», - сказала Уляна і отримала від старого схвальний погляд.
«А це правда, що верховні жриці Карни на вершині літа злягалися з дикими биками?» – раптом спитав учень Б.
Христина уважно подивилася на нього.
«Немає про це свідчень», -- заперечив Солтис.
«А шкода, що немає, -- засміялася Уляна. – ото вийшов би ритуал!»
«Нічого собі», -- промурмотіла Христина і знов приклалася до келиха.
«А як буде називатися Перший ступінь у Вашому Ритуалі для жінок?» -- спитала Уляна і присунулася ближче до Солтиса.
«Жінки в цьому ступені будуть називатися «амазонками», -- відповів Солтис і поклав руку на стегно Уляни.
«Як цікаво», -- сказала Уляна і вмостилася головою і плчима на колінах старого метафізика.
«І що ж буде найпершим обов’язком для цих «амазонок»?» -- спитав учень Б.
«Мовчати», -- сказав Солтис.
Учень М. запитально подивився на нього.
«Мовчати, -- підтвердив розенкройцер, -- за будь яких обставин мовчати».

3

Коли битва була виграна, цар Фарнак оглянув полонених і вбитих. Серед них не було жодної амазонки. Цар відкликав убік начальника мідійської кінноти і спитав його, чи не бачив він під час переслідування скіфів войовничих жінок. Мідієць заперечно похитав головою. Цар наказав Перисадові відрядити розвідників у степи, а катам розпитати полонених про амазонок.
Розвідники повернулися без новин, а полонені сказали, що в ніч перед боєм амазонки зловісно вили у своїх наметах, а перед світанком, нічого не пояснивши скіфським начальним, зникли в степах.
«Богиня наказала їм повернутися на північ», -- сказав старий скіф на допиті. І, коли кати відійшли від нього, додав тихо-тихо: «Якби вони не слухалися тої Богині, наші батьки давно б зняли з них шкіри».
10:13 pm
Дачна пригода, або Сироти і Летюче Зло
Володимир Єшкілєв

Дачна пригода, або Сироти і Летюче Зло

Залишаючи місто, залишаєш всі права на самотність. Жодний паркан не вбереже тебе від дачних сусідів, зацікавлених аборигенів та їхніх свійських звірят. Тільки один перший день вони придивляються до тебе з порядної відстані, перешіптуються, роблять вигляд, що працюють на городі, загоряють і кудись ходять. Вже на другий розвідувальне кільце починає вужчати. Сусіди з боку траси посилають першого шпигуна – пса, що нахабно обнюхує капці і тікає доповідати. Через годину сусіди з боку ставка посилають свою доньку з дурним запитанням, чи нема бува, пане, у вас такого собі зайвого слоїку на п’їть літрів, а краще б на десіть. «В мене? Каністри?» -- перепитую я. Мала туземка лякається чужинського слова і теж тікає. У ту саму дірку в паркані, що й пес.
Я демонстративно ліквідовую цей небезпечний отвір. Ці зоряні ворота поміж світами. Прибиваю дошку товстезними цвяхами. Звук зударів має попередити усіх тутешніх: я персонаж самітний, я тупо не хочу усіх вас бачити. Гуп-гуп. Ні вас, ні ваших псів, ні ваших обшмарканих спадкоємців. Гуп-гуп. Я приїхав відпочивати. Слухати дзижчання комах. Гуп... по пальцях. Wow! Я приїхав підставляти мармизу і хворий поперек під липневе сонячне проміннячко. Й жодного спілкування. Крапка. Себто, четвертий товстий їржавий цвях. Гуп-гуп. Ще раз гуп. «Проходу немає», -- як казали привиди Дімгольду королям Рохана. Lord of the Rings. Том другий. Сторінка двісті шоста. Або ж двісті сьома.
Вночі хтось заглядає до вікна. А я забув у міській квартирі газовий балончик. Ага.
На третій день біля хвіртки з’являється поважна персона – Василь Дмитрович, батько місцевого політичного ватажка. Цю свою позицію він повідомляє мені майже відразу. Я принципово не запам’ятовую назву партії, задрипаний осередок якої очолює його син. Я доброзичливо йому посміхаюся. Володимир. По батькові іншим разом. Так. Я тепер власник цієї халупи. Законний, прошу зауважити, власник. Отож бо. Так, з міста. Майже. Письменник. Так. І я дивуюся. І мені так приємно. Дуже приємно. Ну ду-у-у-уже...
Після першої години розмови з батьком сільського оберпартайгеносе я вже достатньо орієнтуюся у місцевих розкладах. Власники розвідувального пса – такі собі Гояни (вірмени?). Вони торгують м’ясом і мають старого «москвича» без лівої фари. Батьки малої шпигунки – Марія і Петро Гапусяки (можливі варіанти: Тапусяки, Капсяки, Гібзаки, Капшуки – у Василя Дмитровича проблеми з вимовлянням приголосних і деяких голосних). Люди підозрілі. На виборах голосували неправильно. За їхньою хатою живе ксьондз. Отець Олег. Твердий у вірі, але питущий. Я співчуваю громаді. Але твердий. Проїхали. За ним, у хаті під шифером, мешкають брати Храпки. Але люди називають їх Мазурами. Інші люди їх називають Німовичами. Бо вони дурні. До того ж – сироти. За трасою живуть старі Бусяки (Псяки, Басики?). Їхні діти працюють у Португалії і висилають старим гроші. Але вони геть усе пропивають. Стара Бусиха (Психа, Басиха) – відьма. Від її прокльонів на цибулинах з’являються сині і чорні знаки. До одвірка їхньої хати прибито козячого черепа. З рогами. А поміж рогів встромлено залізяку. Він сказав «ззаліззяку». З чотирма «з».
Нормальне оточення. Свинарі, синяки, сироти, цибулячі чаклунки. Тут можна жити! Тут можна писати шестисотсторінкове фентезі про пробудження тисячолітнього чудиська. Про мантикору. Про вурдалаків. Питаю у Василя Дмитровича: а чи немає тут, у вас, так раптом, вурдалаків, вампірів, варґ? Він ображено сопе і йде геть. Слава Богу...
Четвертого дня знов забігає пес Гоянів. Він веселий і явно має мене за давнього доброго приятеля. Нова тактика старого шпигуна. Добре, спробуємо перевербувати. Я годую його вишкребками з м’ясної консерви й промовляю на його честь вірша буковинської поетки Віри Китайгородської:

Хочеться питати сеї млаки,
Де тота утопія ганьби?
Хочеться схилитись до собаки,
Гладити їй вії голубі.

Пес тікає. Певно вирішив, що направду почну гладити йому вії та чинити інші буковинські домагання. Він фатально помилився. Тепер смачні вишкребки доїсть смугастий кіт відьми Бусихи. Ням-ням. А я тепер знаю де є ще одна дірка в паркані. Маю три велики цвяхи. Поки я шукаю відповідного розміром кльоцка, біля хвіртки виникають дурні брати Німовичи. Вони ж сироти Мазури. Вони ж громадяни Храпки. В них моторошні обличчя енергійних дебілів, відстовбучені кошлаті вуха, довге немите волосся, зашмірані кросовки. Вони не близнята, але дуже подібні. І габаритні. По центнеру на кожне сиротище. Тепер мені здається, що пес втік не від голубої поезії. Він унюхав наближення почвар. Стопудово.
Брати гаркаво вітаються і починають довго перепрошувати. Це такий місцевий спосіб тягнути муму за фіст. Чим гіршу подляну тобі готують, тим довший мумачий фіст, тим артистичніше вибачаються та перепрошують. Мене почвари називають «паном письменником» та «освіченою людиною». Це віщує небезпеку. Однозначно. До того всього Німовичі ще й підозріло поглипують. Глип-глип-глип. Рухають очними шторами. Як припездяні метелики крильцями. Руки сиріток також не без приколів -- при розмові коливаються химерними траекторіями. Щось таки вони мають від восьминога. В розумінні мануальної пластики. Очі в Храпків водняві, але виразні. З такою жовтенькою, світлолимонною лихоманочкою на райдужці. Психоделія, срака-матика... Шкода, що я ще не встиг знайти суперкльоцка. А так би стояв, слухав їхні перепрошення і так спокійнісінько помахував молотиськом. Кувалдочкою.
Вони мене запрошують подивитися на якусь їхню цікавинку. Яку вони називають «ракетою». І хочуть, щоб я сказав їм, чи не йде, бува, від тої ракети радіяції, бо вони сі боють, сиротки. Вони бояться, що та «радіяція» спече їм яйця. А нащо їм такий модний тюнінґ -- яйця? Плодити нових чудовиськ? Але не в тім річ. Не в храпкатих яйцях. У всьому цьому є неслаба замануха. Заманушище. Вперше у житті мені запропонували побувати в чині мілітарного експерта. Це цікаво. Ракета? Може й ракета. Я погоджуюсь подивитися.
Ми троїстим парадом йдемо попри мешкання Капусяків (чи як їх там), попри ксьондзові маєтності до хати під шифером. Попереду топче кросаками пил старший Німович, потім я, молодший замикає конвой. Спиною відчуваю очі аборигенів. Певно припали до шпарин і мліють від цікавості: куда їдьом ми с Пятачком. До неправильних бджіл, сусідоньки, до азвіздєнно неправильних бджіл...
Сирітський двір захаращений різним непотребом. Переступаю через дошки-сітки, додибую-дострибую до низької дровітні. Храпки розгортають сувій грубого дрантя, витягують з нього на Божий світ свою «ракету». Раритетна штукенція. Радянський трьохсотміліметровий реактивний снаряд М-31. Формою нагадує залупастий двометровий хер. Тому у солдатському фольклорі залишився як «лука мудіщєв». Ну, тіпа, фронтовий бойфренд «катюши». Тої, що на берег виходила й пісню заводила. Рік випуску «мудіщева» позначено на снаряді – 1948. Номер заводу «78». Балістичний індекс ТС-31. Повна бойова готовність. Повнісінька. Якби міг балакати, то би питав: «Гдє фашисти?»
«Ну що, -- кажу, -- друзі мої. Радіації від цього пристрою ніякої, це я вам гарантую, але біди воно може наробити. Летить воно на своєму паливі три-чотири кілометри, при попаданні на грунт середньої щільності залишає вирву діаметром сім-вісім метрів. Може пробити цегляну стіну товщиною до сімдесяти п’яти сантиметрів. Серйозна поїбєнь, друзі мої. Краще викликати саперів».
Але бачу: очі в почвар загоряються. Моя експертна довідка їх збуджує, з їхніх великих організмів починає активно перти енергійна дебільність. Вони інтенсивно потіють. Забувають про мене і починають соватися зі своїм «мудіщевим» навколо дровітні. Щось бурмочуть і переглипуються. В мене різко псується настрій. Я залишаю сирітську оселю в англійський спосіб. Без «до побачення». Яке там, до сраки, побачення.
На дорозі мене вже чекає Василь Дмитрович. Сивий і статечний. У світлому одязі. Авгур. Він осудно дивиться на мене, питає:
«І нащо то ви ходили до тих визвірків?»
«Дивився на ракету. Снаряд М-31. Вони його звідкісь...»
«Ми то знаємо».
«Але ж то небезпечно...»
«Так, -- погоджується авгур, -- кожного дня чекаємо, що пальнуть ту свою ракету».
«Нафіґа воно їм?» -- питаю.
«Туристів не люблять».
«?»
«Туристи їх образили. Обізвали іншопланетниками. Сміялися з них. Тепер вони хочуть відімстити. Вийдуть до траси, пальнуть по автобусу».
«То треба сказати органам, викликати саперів, міліцію».
«Діла з цього не буде».
«Чому?»
Василь Дмитрович знизує плечима:
«Бо так».
А потім додає:
«А ви до них більше не ходіть. Не треба».
Не піду. Нізащо. Мені здається, що Василь Дмитрович знає щось таке, чого не знаю я. Якусь місцеву метахвізику. Може він так само не любить туристів. Може тутешні правоохоронні органи теж їх не люблять. Може тут почалися військові дії проти туристів. Слава Богу, що я не турист.
Вночі мені не спиться. Мені ввижаються брати Храпки, що запускають снаряд в бік моєї дачі. Або ж він запускається сам. Я прислухаюся до нічного життя села. Хтось співає. Гавкають пси. Під ранок приходять гливкі сновидіння. В них літає «мудіщєв». Не згірше від мантикори літає, болт зелений. А ще там блукають темні і світлі плями, червоні спалахи, сувої сірого дрантя та якесь бадилля. Повна манда небесна бридкого бадилля. Коли сни відступають, на мобільнику висвітлюється «09:29». В хаті волого. Надворі сіро і хмарно. Я не встигаю вийти на подвір’я, як повітря струшує (скорше – різко розсуває, немов велетенські віконні стулки) потужний вибух з боку траси. Клацає клямка. Хмара вороння злітає з дерев, що навколо ставка.
«Звіздарики автобусу», -- думаю я і шукаю очима дими і полум’я. На душі невмотивовано легшає. Чому це невмотивовано? Ага.
На вулиці починається двіжняк. Тепер я бачу всіх сусідів. Найшвидше до траси біжуть діти. Гапусята-типусята і молодші за них пуцверки. За ними широко крокують батьки Гапусяки (Капшуки). Ті, що неправильно голосували. За ними пес Гоянів. За ним отець Олег та ймость. За ними різновікові та різностатеві мешканці хат за ставком. Між останніми поважно, ніби Мойсей серед вийшлого з Єгипту племені, рухається Василь Дмитрович. Я вклинююсь до походу між псом і ксьондзом. Себто, займаю звичну для літератора життєву позицію. Ніхто зі мною не вітається. Ну й не треба.
За п’ятдесять метрів від траси горять кущі і зламані малі дерева. Несильно горять, скорше тліють. Я обережно проходжу крізь смугу понівеченої рослинності. Дим лізе за комір. Над неглибокою свіженькою вирвою стоїть чаклунка Бусиха. Вона нахиляється і піднімає з вирви щось чорне. Ногу. У великому розшнурованому кросовку. Шнурки висять чисто як щурячі хвости.
«Заберіть дітей», -- кажуть за моєю спиною.
«Який то їхав автобус?» -- питає хрипкий голос.
«Великий. Білий. З шістьма колесами», -- відповідає голос молодий.
«А хто то все бачив?» -- цікавиться хрипкий.
Ніхто хрипкому не відповідає. А я все не можу згадати, в котрого з янгольских чинів по шість крил – в серафимів чи херувимів? Мені це здається важливим. Дуже важливим. Найважливішим. Чомусь.

16.08.05
10:07 pm
Перерва у будуванні
Володимир Єшкілєв

Перерва у будуванні

мала розенкройцерівська легенда


Будівничих направив король, а мене Командор Хреста і Рози Альваро да Карадон. Поки будівничі – камінь за каменем -- складали стіни Собору, я в медитаціях і снах будував його містичного двійника, втричі прекраснішого за кам’яну будівлю. Я споруджував його з мрій і спогадів про химерні будівлі, бачені в східних мандрах. Було задумано: коли будівничі довершать свою кам’яницю, а Священство освятить храмину, я вселю примарного двійника у гранітне, цегляне й вапнякове тіло Собору. Й дух увійде в його відторгнуту від скель та водороздільних глин плоть. Увійде, щоби жити там тисячоліття на прославу Божу. В ім’я істини, посланої нам, втаємниченим, через Троянду і Хрест. Також: через Хрест і Троянду. Через чотири Промені і рожевий колір невисловленої Аврори.
Робота каменярів вже добігала кінця і моя праця була близька до завершення, коли сталося непередбачене. Вранці в Соборі знайшли повішеницю. Праці було зупинено. Занурена у мій відчай, містична Душа Храму, та, що була майже народжена мною, за кілька годин згасла і почорніла. Агонія недобудованої Душі перекинулася на моє тіло: ноги набрякли, а на обличчі з’явилися бридки плями, немов знаки швидкої прокази.
Я довго молився, а потім почав збирати у торбу начиння для медитації, зняв зі стін арендованої кімнати зображення сонця і місяця. Потім забризкав вапном золоті зірки, намальовані сім років тому на стелі приблудним живописцем Луроном. Коли він малював ці зорі з нерівними променями, я був лише молодим і щасливим, а підмурівок храму ще не піднявся до рівня бруківки соборної площі. Тепер навіть згадувати ті світлі й наповнені завзяттям дні в мене не вистачало сил. Торбу за сім років збадала міль. Її тканина розлізлася під пальцями, пенали з ароматичними паличками вивалювалися крізь дірки на підлогу. Кришталеву кулю я загорнув окремо. Вона була подарунком старого вірменського містика. Її не можна було сполучати з дирявими речами дирявого сущого.
Ввечері прийшов Архітектор, почорнілий немов та мертва Душа. Він сказав, що мудрі маґістрати у Ратуші – з огляду на те, що, згідно Церковних канонів, сплюндровану актом самогубства споруду не можна робити храмом -- вирішили добудувати вже колишній Собор як муніціпальний органний зал, спростивши вітрила центрального нефу й зменшивши діаметр та висоту куполів, яким тепер ніколи не пізнати хрестів. Він сказав також, що не може зібрати старших майстрів мулярського цеху. Всі вони пили по шинках з дівками і дражнили своє призначеня.
Ми теж вирішили випити. Я відкоркував особливу сулію з божественим вином, зробленим з того відбірного й благословенного Розенкройцером винограду, що росте в севільських маєтностях командора. Я зберігав це вино до дня освячення Собору, але тепер це вже не мало жодного значення. Архітектор пив цю дорогоцінну амброзію як звичайну воду. Заїдаючи дешевим англійським сиром. Жирним, як стегна спадкових кухарок. При інших обставинах я б образився, але тепер мені було байдуже. Блідий, двотактовий голос Архітектора лише ковзав поверхнею моєї уваги. Реквієм, навмання складений з божевільних тем й пустельних криків дервішів, пульсував під моїми скронями. В ньому не було рожевих звуків. Тільки сірі, як голоси ситих вампірів.
Опівночі в двері хтось постукав.
Я відкрив двері, сподіваючись побачити старших майстрів, що шукають свого начальника. Але побачив старого волоцюгу, якому звик кидати дрібні монетки. Він зазвичай сидів на протилежному від мого помешкання кінці соборної площі.
«Я – Другий», -- сказав волоцюга. А мені навіть не стало сил образитися на командора, який таємно підстрахував мене дублером. Архітектор довго сміявся, а потім зауважив, що, мовляв, «ось вона, повнота Трикутника -- нас троє – ми можемо рухати світами і закликати янголів з Йєсоду -- але навіть утрьох ми не зможемо воскресити ту трикляту дурепу, що повісилася в Соборі й спаскудила все – тобто все-все-все-все».
«Давайте пити вино, благословенне й праведне», -- запропонував Другий.
Ми пили й повнота Трикутника густішала навколо нас.
Наранок прийшли майстри і сказали нам, що тіло повішениці щезло з міського моргу. Опівдні знайшовся добродій, котрий підтвердив під присягою, що бачив живу повішеницю, яка купувала хліб на розі вулиць Ліхтарної і Кривої. А потім таких свідків стало вже три. Мудрі маґістрати наказали вигнати з експертного покою неуважного лікаря, що помилково визнав повішеницю за мертву. Вони оголосили розшук воскреслої. Первинне призначення Собору було офіційно та урочисто відновленим.
«Тому я й не вибачався, що запізнився на вашу вечерю. Випало трохи роботи», -- сказав мені волоцюга, коли я увечері кинув йому монетку. Щоправда її я кинув вже не волоцюзі, а Другому, містичний виріб якого невдовзі замешкає у Соборі.

«Першому, а не Другому», -- виправляє мене Архітектор і я мовчки сприймаю це виправлення, хоча десь в глибинах моєї недосконалої самобутності виникають протест та образа. Адже, кажу/мовчу я, всі кути Трикутника є однаковими.
10:04 pm
Локатор
1

«Вчора той чоловік, що впав з четвертого поверху, помер», -- повідомила всій присутній редакції газети «Галицька панорама» коректорка Неля і додала: «А той пияк, що того тижня на «Позитроні» впав з восьмого, вже видужує. Тільки нога ще в гіпсі».
Спочатку їй ніхто не відповів. Важко підтримувати дискусію про щасливі падіння, коли «газетний день» добігає кінця, друкарня чекає на макет, а в номері все ще «провисають» дві сторінки. Макетувальник Геник, не відриваючись від дісплею, промурмотів щось про «гіпс-піпс», додаючи до цього прикметники, утворені народом зі скіфо-сарматських анатомічних термінів.
Однак через три хвилини напруженого мовчання редакційна дурепа Стефа не витримала:
«А пияки ніколи не розбиваються, -- сказала дурепа. -- Вони, коли п’яні, то падають розслабленими і не ламають кісток. Я в поїзді їхала, і один пияк шість раз падав з верхньої полиці. Нічого йому не було».
«Зовсім нічого?» -- зраділа Неля.
«Дівки, тихше, від вас голова пухне», -- сказав Геник.
«Навіть синців не було», -- підтвердила дурепа.
Вона нарешті знайшла в інтернеті фотографію для колажу на другу сторінку, але сумнівалася чи правильна ця фотографія. Вірніше, вона майже не сумнівалася, що редактор знову не погодиться з її вибором. Вона була на дев’яносто дев’ять відсотків впевнена, що не погодиться, що інтриги її ворогів спрацюють і тут. Вона вже готувалася плакати і курити. Єдине, чого вона ніяк не могла вирішити: куди ж їй піти плакати і курити. Йти на інший поверх було западло. В тамтешніх офісах працювали красиві цибаті стерви і сумні одружені чоловіки. А на редакційному поверсі плакати теж не випадало – вороги не заслуговували на се втішне видовище. Ситуація ставала патовою.
Тому -- назло нудному макетувальникові -- дурепа додала:
«Той пияк тричі бився головою об столик. Коли падав. Тричі і сильно. Цим от місцем. Й цим теж. Отак. І нічого йому не було».
Неля затамувала подих у передчутті скандалу. Геник вже набрав у легені повітря, але тут до редакції зайшов місцевий поет.
«Де той ваш, що робить карикатури?», -- замість привітання спитав поет. Кімнатою повіяв невидимий, але відчутний бриз перегару.
«Він ім’я має», -- надулася в його бік дурепа. Поет не був її ворогом. Але він сміявся разом з її ворогами. Не над нею сміявся, але, на тверде переконання дурепи, пристойні люди не повинні сміятися разом з її ворогами.
«Я написав те, що обіцяв Дмитру Євгеновичу», -- повідомив поет і поклав перед Стефою пожмаканого і поплямленого папірця. Дурепу пересмикнуло.
«Ви шо, шморкалися туди?» -- спитала вона, бридливо розглядаючи плями і літери. Ніс дурепи витягнувся, теж досліджуючи папірець.
«А ще голосніше не можете?», -- спитав Геник і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.
«Не дратуй його», -- порадила Неля.
«А!», -- пирхнула дурепа і обережно торкнулася папірця.
«До цього треба карикатуру», -- нагадав про себе поет і з цими словами в редакційний простір потрапило ще кілька кубічних дециметрів ароматизованого повітря.
«В нас місця вже немає», -- засмутила його Неля. Вона схилилася над гранками, імітуючи робочу зосередженість.
«То ж домовлено. З Дмитром Євгеновичем домовлено. В цій поезії я закликаю до єдності демократичних сил», -- не вступався й не засмучувався поет, чітко відчуваючи вищу справедливість свого життєвого завдання.
«Чи можу я говорити з головним редактором?» -- спитали за напруженою спиною поета.
Всі сущі в редакції обернулися до дверей. Там стояв вусатий добродій з жовтим шкіряним портфелем. В сандалях і вибляклій футболці.
«Дмитро Євгенович поїхав до адміністрації», -- сказала дурепа з офіційною інтонацією. Цій фонетичній вправі вона навчилася, коли працювала секретаркою у школі. Інтонація була паскудною, добре гармонувала з миршавим личком дурепи, але вона про це не здогадувалася. Неля непомітно посміхнулася. Зовсім непомітно. Кутиками губ.
«То я його почекаю», -- сказав вусатий.
«А що ви хочете, шановний?» -- насторожився поет. Його настороженість мала серьозні підстави. Вусатий був у непрасованих штанях, мав кольоровий бруд під нігтями і міг, зважаючи на ці характерні ознаки, виявитися представником творчої інтелігенції. А в його великому жовтому портфелі могла мешкати розлога поезія із закликами до єдності демократичних сил.
«Я хочу попередити людей», -- сказав вусатий прибулець.
Поет і дурепа нервово перезирнулися.
«Нас усіх зомбують», -- пояснив можливий представник творчої інтелігенції.
В поета відлягло від серця, а дурепа згадала напис на паркані, якраз напроти вікон її квартири: «Нас зомбує сракадошка!» Біля напису було намальовано зубатого смайлика, зірчастий листик канабісу і товсто перекреслений логотип всесвітньої фастфудівської фірми.
«А хто ж зомбує?» -- лагідно спитав поет.
Дурепа нащось хитнула головою.
«То роблять через телевізор, коли показують отой дурний гумор», -- сказав вусатий і відкрив портфель.
«Який гумор?» -- далі не відставав поет, уважно слідкуючи за діями вусатого.
«Тих всіх петросянів, нових русскіх бабок і сердючок, що ввечері показують, -- уточнив вусатий, витягаючи з портфеля папірці, що нагадували квитанції. -- Тіко ту дурню показують, в мене починає простата підсверблювати. В мене простата, як натівській локатор. Коли з війська йдуть сигнали, теж свербить».
«З котрого війська?» -- не второпала Стефа.
«Я живу біля воєнної часті, погранічної», -- пояснив власник простати-локатора і ще пояснив: «Як в них там у штабі починає рація працювати, в мене теж сильно підсверблює».
«Важко вам жити», -- констатувала коректорка.
«Так, -- погодився прибулець, -- хожу по лікарням. І лікарі є хороші, але з тим нічого зробить не можуть. От я маю справки з поліклініки, що мав два загострення чотирнадцятого числа і двадцять третього. От, бачите? Тут все написано. От якраз справка за двадцять третє. Там от, бачите, є печатка кругла. Трохи бліда, але прізвище видно. Лікарка Марусенко Віра Федірівна мене лікує. Як почали ту передачу з гумором, о дев’ятій, так і почало мені боліти. А міхур став свербіти і тиснуло так... Тут от, бачите, -- прибулець задер футболку, -- теж кололо. Аж кричав. І одразу сильно сильно захотілося пісяти».
Неля закрила обличчя рукою.
«Й нащо вас зомбують?» - поет зазирнув у довідки.
«Не мене, а всіх наших людей».
«Й нащо?»
«Щоби ми усі звідси повиїзджали».
Дурепа уважно подивилася на вусатого. Так старша вчителька дивиться на малолітнього вар’ята, перед тим як вигнати його з класу і поставити жирну «цвієру».
«Вам шо, від тих коликів їхати кудись захотілось?», -- з тупою образою в голосі спитала вона. Тепер дурепа точно знала, що буде плакати на іншому поверсі. Серед цибатих молодих сучок з голими животами і нахабними міліровками.
Тут до кімнати повернувся Геник.
«Що тут у вас відбувається?» -- спитав макетувальник, підозріло оглядаючи вусатого прибульця, його портфель і довідки.
«Людей зомбують», -- пояснив поет.
Геник знизав плечима і сів за верстку.
«А куди мають повиїзджати?» -- увійшла до гри Неля.
«Хто куди. На заробітки. А коли люди всі поїдуть, коли з людей більшість поїде, то вони сюди заселять китайців».
Вусатий прибулець сховав довідки, поставив портфель на підлогу, але не відійшов від дверей. Ніхто не запропонував йому сісти.
«Чому китайців?», -- продовжила гру Неля.
«А хто цих на наших пісках і глинах ще буде на них робити. Тільки китайці», -- впевнено сказав вусатий.
«А хто це «вони»?» -- не вгавав поет. Він вже не боявся потенційного конкурента і щиро розважався. В редакціях газет і літературних журналів, де поет проводив змістовнішу частину свого життя, час від часу з’являлися божевільні графомани. Вони були переважно старшого віку, сумирні, занедбані та самотні. Цю кволу й одноманітну породу поет встиг вивчити. Дрібна редакційна сволота полюбляла з них знущатися. Божевільних змушували читати вголос їхні опуси, коментувати прочитане та давали різні безглузді поради, за які божевільні запопадливо дякували і виставляли питво. Щось подібне, на думку поета, відбувалося тепер в редакції «Галицької панорами». Він вже запланував у кінці спектаклю вивести невдаху з поверху і розкрутити на мале пиво. На велике пиво зовнішність та прикид вусатого не витягували.
«Хто, хто... Ви ж самі добре знаєте, хто», -- прибулець подивився у вікно, ніби побачив там щось далеке і значуще. Очі в нього були булькаті і сірі. Спрацьовані очі самодіяльного книжника.
«Не знаємо, шановний», -- поет склав на пропитому обличчі суддівський вираз.
«Трампул’єри», -- сказав вусатий, ніби прибив печатку.

2

Тут вже не витримав макетувальник. Він майже з ненавистю втупився в прибульця і спитав:
«Ви шо, вуйку, Дена Брауна начиталися? Йобнулися на тамплієрах?»
«Я не сумашедшій», -- спокійно сказав вусатий.
«Тут люди газету роблять, -- сказав Геник. – Люди займаються справою. А ви тут якусь херню мелете. Йдіть працювати. Бульба, граблі, тачка».
«Мені вже таке казали, -- так само спокійно відреагував носій дивовижного локатора. – Так, казали. Я вже до вас був у різних редакціях і на телебачення теж ходив. І мені не вірять. Добре. Ви мене хотіли обідити. Але я не обідився. Я не сумашедшій. Я це доведу».
Він підняв портфель з підлоги, розкрив його і витягнув гранату. До гранати був дротами приєднаний якийсь пристрій.
Геник матюкнувся.
«Шо ти матюкаєшся! – заверещала дурепа на Геника. – Він зараз нас взірве!»
Вона обернулася до прибульця і голосно, швидко зашепотіла:
«Ви так не хвилюйтеся. Ми вам віримо. Ми вам всі віримо. Вони такі. Нас зомбують. Мене теж зомбують. Ми віримо вам. Я вірю, дуже вам вірю. Так. Ви не хвилюйтеся».
Поет хотів протиснутися між прибульцем й одвірком, але вусань заступив йому шлях.
«Ви маєте мене всі вислухати. Інакше я підірву тут все до сраки», -- сказав локаторник. Перед тим, як сказати «до сраки» він зробив маленьку павзу. Було відчутно, що казати погані слова він не любить, але вирішив підсилити тою «сракою» свою погрозу.
Поет якось специфічно видихнув. Після цього видиху контур його фігури пом’якшав, набув невизначеності. Він очима пошукав стільця, не знайшов і сперся на книжкову шафу. Від цього відкрилася дверка шафи. Різко, з клацанням. Прибулець сіпнувся від цього звуку разом з гранатою, а дурепа захлинулася слиною, переляком і сказала:
«Ди-и-и!»
Неля схлипнула.
Геник пересів на підвіконня, знайшов пачку «Собранія» і запалив.
«Кажи про тамплієрів», -- дозволив він вусатому.
Той уважно подивився на Геника і похитав головою.
«Про це казати не можна».
«Ну ти козел, нах, -- обурився Геник. – Хочеш, шоби тебе вислухали, а потім кажеш, що не можна казати».
«Я не буду говорити словами, -- спокійно пояснив терорист. – Я буду вам транслювати інформацію телевтично, а ви уважно слухайте те, що я буду думати».
«В нас, шановний, немає таких локаторів...» -- втрутився поет.
«Вам не треба, я сильний телевпат. Я коли думаю на кітку, щоби вона пішла з кімнати, то вона одразу йде. Я іноді у вікно дивлюся, люди йдуть. Я одному посилаю телевтично наказ перейти вулицю і він переходить. А другому наказую зняти шапку і він знімає. Так багато разів я до людей думав, а вони то все розуміли. І то були прості люди, не такі як ви. Ви тим більш зрозумієте».
«А словами не...» -- почав Геник.
«Ні, -- тведо сказав терорист. – Вони все підслухають і взнають, що я знаю їхні найбільші тайни і вам їх кажу. Мені вже не страшно, але вони й усіх вас повбивають. І ваших родичів повбивають. В них є кільори, які навчені вбивати людей так, що того ніхто потім не взнає. Інфаркт, скажуть».
Ніхто з редакційних не наважився посміхнутися.
«Ви на мене настройтеся», -- попросив терорист.
«Як?», -- одночано спитали поет і Геник.
«Ви дивіться мені сюди, -- вусань перклав гранату у ліву руку й показав пальцем на своє перенісся, -- і не думайте ні про що. Бо ваші думки будуть заважати передачі».
Всі подивилися на перенісся локаторника. Там була пляма коричного кольору.
«Я тепер думаю про одну цифру. Хто скаже про яку?»
«То ви нас перевіряєте?» -- здогадався поет.
«Так».
«Три», -- сказав Геник.
«Сім», -- сказала Неля.
«Сім то є правильно, -- підтвердив вусань і знов переклав гранату з лівої у праву. Кольорові дротики пристрою загрозливо натягнулися. А ви, -- звернувся він до Геника, -- несерьйозно мене сприймаєте. Я не сумашедшій, я ж вам кажу. Тому ви бовкнули, що на думку впало. А ця дівчина, -- він показав на Нелі, -- вона серьйозніша за вас, хоча й молодша. Ще раз треба потренуватися. Яка тепер цифра?»
«Вісім», -- сказав поет.
«Дванадцять», -- сказав Геник.
«Два», -- сказала Неля.
«Двійка, - підтвердив терорист. – І ви, пане, -- сказав він Геникові, -- теж почули двійку, але від впертості ще поставили перед нею одинку. А вам, чоловіче, й чути не треба, -- зневажливо подивився на поета вусань, -- по вас видно, що ви людина питуща і вам все йдно ніхто не повірить, якщо ви потім будете говорити правду про них».
«Я член спілки письменників», -- запротестував поет.
«То не важливо», -- сказав терорист.
Він на хвилину замислився, щось пробурмотів і наказав:
«Настройтеся!»
В редакційній кімнаті запала тиша. Тільки вентилятори системних блоків гули, переганяючи повітря. Обличчя дурепи стало червоним й ще бридкішим. Здавалося кров’яний тиск напинає їй вилиці і видушує очі назовні. Поет взявся за ніс й застиг в незручній позі.
«От і все», -- полегшено зітхнув терорист через три хвилини, сховав гранату до портфелю і вийшов з кімнати. Редакційна команда перезиралася, дурепа зайшлася плачем з особливими спазматичними схлипуваннями.
«Звоніть у міліцію, -- порадив поет. – А я прослідкую куди він пішов».
«Не треба», -- спробувала його зупинити Неля.
«Треба! Це небезпечний хрукт», -- сказав поет, обережно відчинив двері і вийшов.

3

Пройшло ще хвилин п’ять. Дурепа раптом зірвалася й вибігла.
«Тепер обшморкає усі офіси», -- зауважив Геник й обережно сповз з підвіконня.
Нелі потерла скроні й тихо-тихо спитала в Геника:
«Ти теж почув ті назви й номери банківських рахунків?»
«Треба записати», -- сказав Геник. Він сів за стіл і витягнув з паки сніжнобілий лист паперу.
«Може не треба?»
«На всяк випадок треба».
Нелі тяжко зітхнула, бацнула пальцем по «ентеру» і сказала без запитальної інтонації:
«Що ж тепер з нами буде»
9:48 pm
69
69

1

Текст є сином розчарування і ненависті. Принцем у Домі Голоду, тарганом у «Картопляній хаті», місцем на узбіччі, куди ти вийшов з авто посцяти і зрозумів, що тут до тебе вже посцяла незліченна кількість. Та кількість, яка є Кількістю. Ага. Велика літера тут означає не самість чи особу чи ще якусь хуїтєнь, а тільки локальний витік. Витік сечі. Витік бажання когось (щось) ненавидіти. З часом дещо змінюється і воно (вона, він, вун, віан б, вян анальний) стає кІлЬкістю. Себто чужими розчаруваннями і ненавистями, з яких стирчать якісь відростки. Чужими засцяними місцями на чужому засцяному узбіччі. Там, на тому узбіччі, вночі, під бридкими деревами стоїть п’яна тринадцятирічна пацанка і кричить тобі в рот (не в обличчя – в рот і тільки в рот і виключно в рот):
«Ви нас трахаєте! Уроди! Ви нас трахаєте!»
Її мобільний телефон має номер 80**6907069. Якби не ці дві «69», бля буду, я б не звертав на її крики уваги. Я б насрав на всі звуки, що вилітають з її пристрою для мінєту. Але всі числа не випадкові і дві цифрові «інь-ян» змушують себе поважати. Попри все інше. Попри те, що пацанку трахали не тільки уроди. Попри всю цю історію, географію, статистику від її дефлорації до мого струдженого й обсмоктаного хабалика.
«Уроди-и-и!»
«Не кричи. Не стій там. Йди сюди, маленька».
«...и-и-и...»
Уроди – це дорослі. Папіки. Це навіть більше – цілий світ сраних папіків. Їхній сраний-пересраний і гіперсраний Універсум. Спосіб їхнього співіснування з тонкими і товстими енергіями. Їхнє бабло, тачки, заміські будиночки, атласна білизна, відіки з порнушкою, абсенти з тоніком і джусами, презервативи з вухами-вусиками-бородавками, «не смикайся», «не стискай ніжки», «чекай, я змащу кремом, та чекай же, бля-я-я...». Тобто, все те світле, добре, гарне, біле і пухнасте, що ця дабл-69 взагалі й зокрема бачила у своєму куцому, дешевому і тупому житті. У своєму дебільному житті мокрощьолки і двієшниці зі спального мікрорайону. Ненавиджу спальні мікрорайони.
Я виходжу з машини і йду до неї. Наближаюся. Повільно і доброзичливо. Вона підбирає з трави товсту гілку і кидає в мене. Не попадає. Приціл під кайфом. Під Великим Кайфовичем.
«Не-на-ви-джу! Уроди!»
«Все буде добре».
Чим вигідні малолєтки? Вагою в першу чергу. Ага. Опля – і ти вже несеш її, легесеньку, ріднесеньку й довгоногу сучку. Мавпочку 92 року. Обіззянку. Одного разу я вчудив таке з дорослою пишною дєвушкою. Селянкою з Підлісся. Метр вісімдесять хліборобського м’яса. І трошки сала. М’язи боліли тиждень. А тепер буде один синяк. На правому плечі. Там де обіззянка вкусила. Боляче. Давалка йобана. Годуєш, наливаєш, одягаєш, заправляєш її вічно голодну мобілку, а воно – трешеве й невдячне -- рве зубами твоє прекрасне й досконале тіло. І твою дорогу сорочку. Теж колись прекрасну. Versace. Бля буду.
«Пусти мене».
«Усі-пусі».
«Пусти-и-и...»
«Не кусайся».
Знов вкусила. Два навмисні продовгуваті вагіновидні синяки. Дві томочки-гематомочки. Йоботомочки. Міцні зуби. Надлишок кальцію в юному організмі. В моїй спермі ціла купа кальцію. Треба менше їсти творогу. Тво-ріг. Той, з якого творяться роги. Міцні роги. З календариками, ланцюжками, кільцями і турбійонами. Яка весела хуйня в голові. Тащуся сам від себе. Мудак.
«Не хочу нікуди їхати».
«А додому? До тебе?»
Вона замовкає. Тіло розпружується. Вона думає. Ага. Носик під моїм підборіддям. Шкода, що в неї коротке волосся. Їжак. Вдома її чекає татусь Вітя. Віктор Васильович. ВВ. Алкоголічне чмо із залишками сексуальних інстинктів. Та іншими залишками. Трахати її вже не може, але б’є нівроку. Щось подібне описував Максим Горький у босяцьких оповіданнях. Вітьок. Я вже другий місяць фінансую ускладнення його цирозу, але чмо не здається. Танкіст. Не здихає й не лягає до лікарні. Тільки жовтіє і місцями чорніє. Треба йому щось підсипати до горілки. Якогось йобаного діоксину. Вона все ще думає. Ще. Як я все це ненавиджу. Все.
«Ні».
«А чого ж «ні»? Поїдемо до твого татечка, він тобі проспіває баю-баю і будеш спатки. Якщо в татечка не встане. А урод поїде собі далі. У темряву глупої ночі. Назустріч пригодам».
«Ні».
Павза.
«Ти злий».
А ти добра. Я їбу і плачу.
Біля машини теж смердить сечею. Тут усюди смердить. Весь світ обісцяно. Усю країну Оз і всього Блума. До самої кокарди, ага. Обережно опускаю подвійне 69 у цей сморід. Ставай на ніжки, п’янь пролетарська, пролетка п’янська, скво неповнолітнє. І не кусайся більше. А руки – рученята бляманатські -- линуть твердими кеґельними стегнами, піднімають платтячко. Вище. Під пахви. Зовсім гола. Білизну вона тепер не визнає. Цього літа білизні відмовлено в актуальності. Це ж я у травні сказав їй, що справжні аристократки не носять білизни. Повірила, ага. Тіло немов поліроване. Пахне абсентом. Пектусіном. Сраною полиновою настоянкою від кашлю. Тіло від кашлю. Числа не випадкові, правильні числа. Облизую її живіт, груди. Ненавиджу кашляти.
«Ззи-и... Не заслинюй мене. Зимно. Я хвора».
«Шо?»
«Хвора, кажу».
«Тріпер?».
«Хуїпер! Ти казьол якійсь. Мені в горлі першить».
«То треба зробити масаж горла. Внутрішній. Плюс локальний витік».
«Боже! Яке ж воно дурне... Мені треба таку зелену таблетку, що її смокчуть. Септел... септіл...»
«Септолете?»
«Та».
«А може масаж?».
Я присідаю і цілую її кіську. Торкаюся видовження плоті кінчиком язика. Воно гірке на смак і теж пахне абсентом. Але інакше. Гостріше. Хворобливіше. На межі суперпрокислого, населеного хробаками і хробачищами квасу. На межі смороду. На межі того, що я ненавиджу. За дві молекули від того. За півтори.

2

Вона любить, коли їй у шкіру втирають масажний лосьон Tangible змішаний із спермою. В довільній пропорції. Муркоче і матюкається. Муркотіння перетікає в матюки й навпаки з такою легкістю, що можна повірити у котяче єство степових морфем. Я вже вірю. «Хуй!» -- це, думаю я, лише хижий видих допотопних степових котів. Великих, плямистих, шаблезубих. Його перетворили на свій бойовий вигук амазонки і передали нам у спадок. Через скіфів. Коли я розказую їй про свою здогадку, вона починає рикати, підстрибувати, верещати і уявляти себе амазонкою. Або саблезубою кішкою. Я вдавлюю залосьонені пальці у її сідниці, масую і притискаю до ліжка. На сідницях палають червоні смуги.
«Я хочу туди», -- каже вона.
Я ввожу пальці в її дупу. Один. Потім два. Скільки вже того було, але знов дивуюся температурі. Дупа – найгарячіша місцина тіла. Десь про це писали. Так. 120 за Фаренґейтом. Ні, 150. Вулкан, йопсель піґ... О-о! Чому «свиня»?
«Не пальцями».
Твін піґ. Жінки вимагають від нас подвигів після подвигів. Після великих подвійних подвигів. Ця недоречність вроджена, незнищенна. Це свинство, свинство, свинство, але що ж робити. Пульс 120, тиск 180 – кінчик в руки і люлю до повного затвердіння. Пацан сказал, пацан встал. О-о! Тричі і трініті і трайденті о-о!! Карфаґен, ставай раком.
«Чому Карфаген?»
«Подушку підклади під коліна, ніжна фінікіянко».
«Е?» («Хе?»)
«Раком!»
Її рученята шукають опорних предметів. Банка з лосьоном падає на підлогу. Масажний валік падає на підлогу. Пульт телевізора падає на підлогу. Махровий рушник падає на підлогу. Від ліжка відлітає якась поїбєнь. Теж падає на підлогу. Якісь шурупи. Якась срань Господня. Щось зайве.
«Глибше-е-е...» («Блигше-е-е...»)
«Карфаґе-е-е-ен!»
Щось інше тріскає. Останні анальні бастіони здаються. Таран Ґронд руйнує браму Мінас-Тіріта і гобліни стрибають в глиб цитаделі. Маленькі білі гобліни з довгими хвостиками. Дабл-69 кричить і шкрябає стіну. Крейда летить мені в очі. В ніс. Виведення військ за мури захопленої фортеці. Тимчасове. Глибокий вдих. Повторна атака. Хлопають яйця. Льоп-льоп. Вся спина амазонки засипана крейдою. Біле на червоному. Кольори висипки. Червоної Смерті Алана По. Хет-трік. І опочки. Ху-у-у...

«Включи ароматичну лампу», -- просить вона. Вже лежачі на спині. Вже добра, найдобріша в світі сучка. Сучище. Джерело гіпертонічного кризу. Джерелище інших криз, включно з глобальною. Екстремістка. Лампу їй включити, ага. А паяльника в сраку?
«Зараз включу».
Заправляю до лампи евкаліптову і кіпарисову олії, включаю компресор. Бульбашки починають бігти прозорою руркою. Дух австралійських лісів наповнює комнату. Астральні коали рохкають і пердять від свого австралійського задоволення. Десь поряд із ліжком. На астральних евкаліптах. Всратися можна. А сучище каже:
«Я – не я».
«Га?»
«Я – не я. Ти поняв?»
«Ні хера нє понял».
«Це не мене трахають в сраку. Я чемна школярка. Сьомий бе».
«Бе-е-е-е».
«Казьол».
«Ти – не ти. Ага. А казли кажуть м-е-е...»
«М-е-е-е... Урод!»
«А ти красуня в нас. Йоперна бабайка... Чемна школярка. Ага. Сьомий бе. Двічі ага. Тебе трахають у всі дірки і тобі в кайф. І твою однокласницю Сашу трахають, і Надьку трахають. Так сталося. Виклик епохи. Трахають всіх».
«Урод. Я тебе здам. Мєнтам.».
«І хто тоді годуватиме твою мобілку. Татусь Вітя?»
«Його я теж здам. Я вас усіх казлів здам».
«Упс».
Ненавиджу її жарти. Її тупі плебейські антисанітарні жарти. А ще вона розказує тупі анекдоти. А ще вона хоче купити землю в якомусь сраному селі і вирощувати там чорну смородіну. Бо та смородина визріває якраз тоді, коли не збирають врожай інших культур і можна за невеликі гроші найняти на збір школярів. Школяриків. Шмаркату рабсилу. Така от маячня. Тупа. Господи, яка все це срань... А ще вона малює нігті у сріблясте з блакитними цяточками. Бридота. А ще в неї мобілка «Алкатель» і наспівує вона «в бананє лопнула бомба». Їй це подобається. В неї кістляві пальці. І бридка волохата пляма під лівою сідницею. Її нудить в машині. Її взагалі нудить. І мене від неї теж. Від всього її мавп’ячого покоління 92 року. Від кишеньок і «блискавок» на джинсах. Від бретельок і танґа. Від гантельного пірсінґу. Від стразів на брезентових драних тапках. Від червоних гумових браслетів і жовтих фенечек. Від подвійного 69 в номері її мобілки. Особливо від 69, найтупішого з подвійних чисел. Закрученого як два здурілих сперматозоїда, як потрійне зеро, як спіральний злив води в унітазі. Мене пересмикує. Вона повертає до мене своє лялькове личико, примружує лупаті баньки і каже:
«Страшно? Правильно. Це не мене, це тебе, казьол, трахають в сраку!»
Wednesday, April 4th, 2007
5:37 pm
Містичні хроніки бандитизму
(епізод тридцять перший)

...Найпідозрілішим ігорним притоном у світі на межі 40-их та 50-их років вважалася таверна «Останній шанс» в Канзас-Сіті. Там відмивалися брудні гроші кількох мафіозних груп США. Декілька гравців-невдах вийшли з «Останнього шансу» в нікуди. Їхні тіла не знайдені до цього дня. Розборки зі стріляниною в кінці сорокових були тут звичайним явищем.

Таверна знаходилася на Південно-Західному бульварі, безпосередньо на кордоні штатів Місурі і Канзас. Одним із власників притону, як стверджують, був сам Чарльз Бінаджо, знаменитий гангстер епохи Трумена. Як бандит, він виріс й змужнів саме тут, у Канзас-Сіті, спочатку як активний член політичної банди «вислюків» Тома Пендергаста, а потім вже як самостійний і визнаний «тато» американського Середнього Заходу.
Смерть Бінаджо 6 квітня 1950 року й досі залишається одним із найбільш загадкових злочинів у кримінальній історії США. Сорокаоднорічного гангстера знайшли з чотирма кулями в голові на терасі Демократичного Клубу Першого квартала Канзас-Сіті. Він лежав мертвим у кріслі-качалці, а поряд – на підлозі – плавав у калюжі крові його охоронець Гарготта. Кульові поранення у головах обидвох бандитів були розташовані у два ряди, складаючись у «дві двійки».

На жаргоні професійних гравців цей знак називається «Малюк Джо»; саме так в мафіозному середовищі називають того, хто відмовляється платити картярські борги. Газети винесли фотографії вбитого гангстера на перші шпальти. В статтях, що супроводжували ці світлини, робилися припущення, що Бінаджо іноді забезпечував Демократичній партії перемоги на виборах, підриваючи сейфи з бюлетенями та вбиваючи спостерігачів виборчих комісій. Казали, що саме він «зробив» губернатором Канзасу демократа Фореста Сміта.
В кінці квітня того ж п’ятдесятого року в таверні «Останній шанс» почав з’являтися привид. Першим його побачила в темному коридорі молода співачка Міллі Роуд, одна з подружок покійного Бінаджо. За кілька хвилин до появи фантома панянка Роуд відчула раптову хвилю холоду. Вона стверджувала, що в туалеті закладу невелика калюжа води перетворилася на кригу. Останній факт нібито підтвердила офіціантка, але вона була мексиканкою і тодішня поліція не звернула уваги на її свідчення.

Привид налякав співачку замогильними звуками та викривленими рисами обличчя. Міллі знепритомніла, потрапила до лікарні, а після одужання зайнялася благодійністю. Через багато років вона стала гостею популярного телешоу і розповіла про привида багатомільйонній аудиторії. Судячи з питань глядачів, їх більше зацікавили сексуальні примхи гангстера, про які розповіла відверта старенька Міллі, аніж історія з привидом і кригою в унітазі, схожа на серіальні байки про Малдера і Скаллі.

Другою жертвою привида стала стриптизерка Сантія Ельджбета Шерідан. Вона повідомила поліції, що привид намалював на стіні «вогненні знаки», які ніхто, окрім Сантії, не бачив. Стриптизерка намалювала на папері ці знаки, але детективи знайшли ці символи абсолютно безглуздими. Довершеність цієї історії псує те, що один з детективів закохався у юну Шерідан і зробив її своєю дружиною. Мусимо констатувати, що пошлість життя іноді надає певним сюжетам присмаку «мильної опери».

Через багато років таємничі символи від «привида таверни» потрапили до резонансної книги письменниці-екстрасенса Файони Каоксас-Палмер «Попередження та прокляття: втрачений зв’язок з потойбіччям». Через два місяці після виходу книги в світ до письменниці завітав загадковий добродій, котрий заявив, що розуміє ці знаки. Він стверджував, що привид покійного Бінаджо намагався попередити Америку про майбутню катастрофу держави. Письменниця не сприйняла добродія серйозно.
Пройшло ще три десятиліття й нова генерація дослідників почала бачити в знаках «привида таверни» силуети зруйнованих веж-близнюків Всесвітнього торгівельного центру, арабські літери та іншу символіку, актуальну для політичних спекуляцій перших років ХХІ століття.

Ще один сучасний екстрасенс, нікарагуанець Даймон Валара, дає власну версію розкодування знаків «привида таверни». Він вважає, що привид намагався банально виправдатися, повідомити нащадкам, що він не «Малюк Джо», а чесний гангстер. Можливо в потойбіччі бандити потрапляють до особливого світу Кліпот, де погана репутація дещо важить. Можливо пекельна мафія відправила привид гангстера в наш світ за доказами «життя по понятіям». Привидові, судячи з усього, фатально не пощастило. Він двічі потрапив на пустеньких дівчат, які нічого в його знаках і закликах не второпали. Останнє наштовхує на втішну думку, що комунікативні можливості потойбічних духів залишаються вельми примітивними.

Володимир Єшкілєв

Current Mood: quixotic
5:24 pm
Локатор
1

«Вчора той чоловік, що впав з четвертого поверху, помер», -- повідомила всій присутній редакції газети «Галицька панорама» коректорка Неля і додала: «А той пияк, що того тижня на «Позитроні» впав з восьмого, вже видужує. Тільки нога ще в гіпсі».
Спочатку їй ніхто не відповів. Важко підтримувати дискусію про щасливі падіння, коли «газетний день» добігає кінця, друкарня чекає на макет, а в номері все ще «провисають» дві сторінки. Макетувальник Геник, не відриваючись від дісплею, промурмотів щось про «гіпс-піпс», додаючи до цього прикметники, утворені народом зі скіфо-сарматських анатомічних термінів.
Однак через три хвилини напруженого мовчання редакційна дурепа Стефа не витримала:
«А пияки ніколи не розбиваються, -- сказала дурепа. -- Вони, коли п’яні, то падають розслабленими і не ламають кісток. Я в поїзді їхала, і один пияк шість раз падав з верхньої полиці. Нічого йому не було».
«Зовсім нічого?» -- зраділа Неля.
«Дівки, тихше, від вас голова пухне», -- сказав Геник.
«Навіть синців не було», -- підтвердила дурепа.
Вона нарешті знайшла в інтернеті фотографію для колажу на другу сторінку, але сумнівалася чи правильна ця фотографія. Вірніше, вона майже не сумнівалася, що редактор знову не погодиться з її вибором. Вона була на дев’яносто дев’ять відсотків впевнена, що не погодиться, що інтриги її ворогів спрацюють і тут. Вона вже готувалася плакати і курити. Єдине, чого вона ніяк не могла вирішити: куди ж їй піти плакати і курити. Йти на інший поверх було западло. В тамтешніх офісах працювали красиві цибаті стерви і сумні одружені чоловіки. А на редакційному поверсі плакати теж не випадало – вороги не заслуговували на се втішне видовище. Ситуація ставала патовою.
Тому -- назло нудному макетувальникові -- дурепа додала:
«Той пияк тричі бився головою об столик. Коли падав. Тричі і сильно. Цим от місцем. Й цим теж. Отак. І нічого йому не було».
Неля затамувала подих у передчутті скандалу. Геник вже набрав у легені повітря, але тут до редакції зайшов місцевий поет.
«Де той ваш, що робить карикатури?», -- замість привітання спитав поет. Кімнатою повіяв невидимий, але відчутний бриз перегару.
«Він ім’я має», -- надулася в його бік дурепа. Поет не був її ворогом. Але він сміявся разом з її ворогами. Не над нею сміявся, але, на тверде переконання дурепи, пристойні люди не повинні сміятися разом з її ворогами.
«Я написав те, що обіцяв Дмитру Євгеновичу», -- повідомив поет і поклав перед Стефою пожмаканого і поплямленого папірця. Дурепу пересмикнуло.
«Ви шо, шморкалися туди?» -- спитала вона, бридливо розглядаючи плями і літери. Ніс дурепи витягнувся, теж досліджуючи папірець.
«А ще голосніше не можете?», -- спитав Геник і вийшов з кімнати, грюкнувши дверима.
«Не дратуй його», -- порадила Неля.
«А!», -- пирхнула дурепа і обережно торкнулася папірця.
«До цього треба карикатуру», -- нагадав про себе поет і з цими словами в редакційний простір потрапило ще кілька кубічних дециметрів ароматизованого повітря.
«В нас місця вже немає», -- засмутила його Неля. Вона схилилася над гранками, імітуючи робочу зосередженість.
«То ж домовлено. З Дмитром Євгеновичем домовлено. В цій поезії я закликаю до єдності демократичних сил», -- не вступався й не засмучувався поет, чітко відчуваючи вищу справедливість свого життєвого завдання.
«Чи можу я говорити з головним редактором?» -- спитали за напруженою спиною поета.
Всі сущі в редакції обернулися до дверей. Там стояв вусатий добродій з жовтим шкіряним портфелем. В сандалях і вибляклій футболці.
«Дмитро Євгенович поїхав до адміністрації», -- сказала дурепа з офіційною інтонацією. Цій фонетичній вправі вона навчилася, коли працювала секретаркою у школі. Інтонація була паскудною, добре гармонувала з миршавим личком дурепи, але вона про це не здогадувалася. Неля непомітно посміхнулася. Зовсім непомітно. Кутиками губ.
«То я його почекаю», -- сказав вусатий.
«А що ви хочете, шановний?» -- насторожився поет. Його настороженість мала серьозні підстави. Вусатий був у непрасованих штанях, мав кольоровий бруд під нігтями і міг, зважаючи на ці характерні ознаки, виявитися представником творчої інтелігенції. А в його великому жовтому портфелі могла мешкати розлога поезія із закликами до єдності демократичних сил.
«Я хочу попередити людей», -- сказав вусатий прибулець.
Поет і дурепа нервово перезирнулися.
«Нас усіх зомбують», -- пояснив можливий представник творчої інтелігенції.
В поета відлягло від серця, а дурепа згадала напис на паркані, якраз напроти вікон її квартири: «Нас зомбує сракадошка!» Біля напису було намальовано зубатого смайлика, зірчастий листик канабісу і товсто перекреслений логотип всесвітньої фастфудівської фірми.
«А хто ж зомбує?» -- лагідно спитав поет.
Дурепа нащось хитнула головою.
«То роблять через телевізор, коли показують отой дурний гумор», -- сказав вусатий і відкрив портфель.
«Який гумор?» -- далі не відставав поет, уважно слідкуючи за діями вусатого.
«Тих всіх петросянів, нових русскіх бабок і сердючок, що ввечері показують, -- уточнив вусатий, витягаючи з портфеля папірці, що нагадували квитанції. -- Тіко ту дурню показують, в мене починає простата підсверблювати. В мене простата, як натівській локатор. Коли з війська йдуть сигнали, теж свербить».
«З котрого війська?» -- не второпала Стефа.
«Я живу біля воєнної часті, погранічної», -- пояснив власник простати-локатора і ще пояснив: «Як в них там у штабі починає рація працювати, в мене теж сильно підсверблює».
«Важко вам жити», -- констатувала коректорка.
«Так, -- погодився прибулець, -- хожу по лікарням. І лікарі є хороші, але з тим нічого зробить не можуть. От я маю справки з поліклініки, що мав два загострення чотирнадцятого числа і двадцять третього. От, бачите? Тут все написано. От якраз справка за двадцять третє. Там от, бачите, є печатка кругла. Трохи бліда, але прізвище видно. Лікарка Марусенко Віра Федірівна мене лікує. Як почали ту передачу з гумором, о дев’ятій, так і почало мені боліти. А міхур став свербіти і тиснуло так... Тут от, бачите, -- прибулець задер футболку, -- теж кололо. Аж кричав. І одразу сильно сильно захотілося пісяти».
Неля закрила обличчя рукою.
«Й нащо вас зомбують?» - поет зазирнув у довідки.
«Не мене, а всіх наших людей».
«Й нащо?»
«Щоби ми усі звідси повиїзджали».
Дурепа уважно подивилася на вусатого. Так старша вчителька дивиться на малолітнього вар’ята, перед тим як вигнати його з класу і поставити жирну «цвієру».
«Вам шо, від тих коликів їхати кудись захотілось?», -- з тупою образою в голосі спитала вона. Тепер дурепа точно знала, що буде плакати на іншому поверсі. Серед цибатих молодих сучок з голими животами і нахабними міліровками.
Тут до кімнати повернувся Геник.
«Що тут у вас відбувається?» -- спитав макетувальник, підозріло оглядаючи вусатого прибульця, його портфель і довідки.
«Людей зомбують», -- пояснив поет.
Геник знизав плечима і сів за верстку.
«А куди мають повиїзджати?» -- увійшла до гри Неля.
«Хто куди. На заробітки. А коли люди всі поїдуть, коли з людей більшість поїде, то вони сюди заселять китайців».
Вусатий прибулець сховав довідки, поставив портфель на підлогу, але не відійшов від дверей. Ніхто не запропонував йому сісти.
«Чому китайців?», -- продовжила гру Неля.
«А хто цих на наших пісках і глинах ще буде на них робити. Тільки китайці», -- впевнено сказав вусатий.
«А хто це «вони»?» -- не вгавав поет. Він вже не боявся потенційного конкурента і щиро розважався. В редакціях газет і літературних журналів, де поет проводив змістовнішу частину свого життя, час від часу з’являлися божевільні графомани. Вони були переважно старшого віку, сумирні, занедбані та самотні. Цю кволу й одноманітну породу поет встиг вивчити. Дрібна редакційна сволота полюбляла з них знущатися. Божевільних змушували читати вголос їхні опуси, коментувати прочитане та давали різні безглузді поради, за які божевільні запопадливо дякували і виставляли питво. Щось подібне, на думку поета, відбувалося тепер в редакції «Галицької панорами». Він вже запланував у кінці спектаклю вивести невдаху з поверху і розкрутити на мале пиво. На велике пиво зовнішність та прикид вусатого не витягували.
«Хто, хто... Ви ж самі добре знаєте, хто», -- прибулець подивився у вікно, ніби побачив там щось далеке і значуще. Очі в нього були булькаті і сірі. Спрацьовані очі самодіяльного книжника.
«Не знаємо, шановний», -- поет склав на пропитому обличчі суддівський вираз.
«Трампул’єри», -- сказав вусатий, ніби прибив печатку.

2

Тут вже не витримав макетувальник. Він майже з ненавистю втупився в прибульця і спитав:
«Ви шо, вуйку, Дена Брауна начиталися? Йобнулися на тамплієрах?»
«Я не сумашедшій», -- спокійно сказав вусатий.
«Тут люди газету роблять, -- сказав Геник. – Люди займаються справою. А ви тут якусь херню мелете. Йдіть працювати. Бульба, граблі, тачка».
«Мені вже таке казали, -- так само спокійно відреагував носій дивовижного локатора. – Так, казали. Я вже до вас був у різних редакціях і на телебачення теж ходив. І мені не вірять. Добре. Ви мене хотіли обідити. Але я не обідився. Я не сумашедшій. Я це доведу».
Він підняв портфель з підлоги, розкрив його і витягнув гранату. До гранати був дротами приєднаний якийсь пристрій.
Геник матюкнувся.
«Шо ти матюкаєшся! – заверещала дурепа на Геника. – Він зараз нас взірве!»
Вона обернулася до прибульця і голосно, швидко зашепотіла:
«Ви так не хвилюйтеся. Ми вам віримо. Ми вам всі віримо. Вони такі. Нас зомбують. Мене теж зомбують. Ми віримо вам. Я вірю, дуже вам вірю. Так. Ви не хвилюйтеся».
Поет хотів протиснутися між прибульцем й одвірком, але вусань заступив йому шлях.
«Ви маєте мене всі вислухати. Інакше я підірву тут все до сраки», -- сказав локаторник. Перед тим, як сказати «до сраки» він зробив маленьку павзу. Було відчутно, що казати погані слова він не любить, але вирішив підсилити тою «сракою» свою погрозу.
Поет якось специфічно видихнув. Після цього видиху контур його фігури пом’якшав, набув невизначеності. Він очима пошукав стільця, не знайшов і сперся на книжкову шафу. Від цього відкрилася дверка шафи. Різко, з клацанням. Прибулець сіпнувся від цього звуку разом з гранатою, а дурепа захлинулася слиною, переляком і сказала:
«Ди-и-и!»
Неля схлипнула.
Геник пересів на підвіконня, знайшов пачку «Собранія» і запалив.
«Кажи про тамплієрів», -- дозволив він вусатому.
Той уважно подивився на Геника і похитав головою.
«Про це казати не можна».
«Ну ти козел, нах, -- обурився Геник. – Хочеш, шоби тебе вислухали, а потім кажеш, що не можна казати».
«Я не буду говорити словами, -- спокійно пояснив терорист. – Я буду вам транслювати інформацію телевтично, а ви уважно слухайте те, що я буду думати».
«В нас, шановний, немає таких локаторів...» -- втрутився поет.
«Вам не треба, я сильний телевпат. Я коли думаю на кітку, щоби вона пішла з кімнати, то вона одразу йде. Я іноді у вікно дивлюся, люди йдуть. Я одному посилаю телевтично наказ перейти вулицю і він переходить. А другому наказую зняти шапку і він знімає. Так багато разів я до людей думав, а вони то все розуміли. І то були прості люди, не такі як ви. Ви тим більш зрозумієте».
«А словами не...» -- почав Геник.
«Ні, -- тведо сказав терорист. – Вони все підслухають і взнають, що я знаю їхні найбільші тайни і вам їх кажу. Мені вже не страшно, але вони й усіх вас повбивають. І ваших родичів повбивають. В них є кільори, які навчені вбивати людей так, що того ніхто потім не взнає. Інфаркт, скажуть».
Ніхто з редакційних не наважився посміхнутися.
«Ви на мене настройтеся», -- попросив терорист.
«Як?», -- одночано спитали поет і Геник.
«Ви дивіться мені сюди, -- вусань перклав гранату у ліву руку й показав пальцем на своє перенісся, -- і не думайте ні про що. Бо ваші думки будуть заважати передачі».
Всі подивилися на перенісся локаторника. Там була пляма коричного кольору.
«Я тепер думаю про одну цифру. Хто скаже про яку?»
«То ви нас перевіряєте?» -- здогадався поет.
«Так».
«Три», -- сказав Геник.
«Сім», -- сказала Неля.
«Сім то є правильно, -- підтвердив вусань і знов переклав гранату з лівої у праву. Кольорові дротики пристрою загрозливо натягнулися. А ви, -- звернувся він до Геника, -- несерьйозно мене сприймаєте. Я не сумашедшій, я ж вам кажу. Тому ви бовкнули, що на думку впало. А ця дівчина, -- він показав на Нелі, -- вона серьйозніша за вас, хоча й молодша. Ще раз треба потренуватися. Яка тепер цифра?»
«Вісім», -- сказав поет.
«Дванадцять», -- сказав Геник.
«Два», -- сказала Неля.
«Двійка, - підтвердив терорист. – І ви, пане, -- сказав він Геникові, -- теж почули двійку, але від впертості ще поставили перед нею одинку. А вам, чоловіче, й чути не треба, -- зневажливо подивився на поета вусань, -- по вас видно, що ви людина питуща і вам все йдно ніхто не повірить, якщо ви потім будете говорити правду про них».
«Я член спілки письменників», -- запротестував поет.
«То не важливо», -- сказав терорист.
Він на хвилину замислився, щось пробурмотів і наказав:
«Настройтеся!»
В редакційній кімнаті запала тиша. Тільки вентилятори системних блоків гули, переганяючи повітря. Обличчя дурепи стало червоним й ще бридкішим. Здавалося кров’яний тиск напинає їй вилиці і видушує очі назовні. Поет взявся за ніс й застиг в незручній позі.
«От і все», -- полегшено зітхнув терорист через три хвилини, сховав гранату до портфелю і вийшов з кімнати. Редакційна команда перезиралася, дурепа зайшлася плачем з особливими спазматичними схлипуваннями.
«Звоніть у міліцію, -- порадив поет. – А я прослідкую куди він пішов».
«Не треба», -- спробувала його зупинити Неля.
«Треба! Це небезпечний хрукт», -- сказав поет, обережно відчинив двері і вийшов.

3

Пройшло ще хвилин п’ять. Дурепа раптом зірвалася й вибігла.
«Тепер обшморкає усі офіси», -- зауважив Геник й обережно сповз з підвіконня.
Нелі потерла скроні й тихо-тихо спитала в Геника:
«Ти теж почув ті назви й номери банківських рахунків?»
«Треба записати», -- сказав Геник. Він сів за стіл і витягнув з паки сніжнобілий лист паперу.
«Може не треба?»
«На всяк випадок треба».
Нелі тяжко зітхнула, бацнула пальцем по «ентеру» і сказала без запитальної інтонації:
«Що ж тепер з нами буде».
Thursday, May 25th, 2006
4:27 pm
Вітаю всіх з моєю появою в ЖЖ!!!!!!!!!
День сьогодні не дуже, але все буде добре. В плані систоматики.
About LiveJournal.com